Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Коли він розплющив очі, за вікном уже була ніч.

Він сів на розкладачці й поглянув, котра година. По одинадцятій. Добре, що біль у голові ущух.

Хутко помився під душем у маленькій ванній. Треба було щось з’їсти, але голоду він не відчував. Одягнувся в усе чисте, теж темного кольору, як і решта одягу, що зберігалася у відкритій, покинутій на підлозі валізі.

Йому край було треба поїхати в одне місце.

Під кахельною плиткою в мансарді був сховок, де зберігалися гроші, що йому давав Клементе. Вони були потрібні для виконання завдань, на себе він витрачав тільки незначну їх частину. Йому багато не треба.

Відрахував десять тисяч євро і вийшов з квартири.

За пів години він уже стояв перед дверима домівки Космо Бардіті. Подзвонив у двері й зачекав. Помітив тінь у віконці. Ніхто не запитав, хто там прийшов. Та Маркус сподівався, що по той бік дверей стоїть дружина Космо і що чиїсь відвідини такої пізньої години її, звісно, стривожили.

— Я друг Космо, — збрехав Маркус, адже друзями вони ніколи не були. — Я врятував йому життя три роки тому.

Та інформація могла стати ключем до жіночої недовіри, адже про той випадок ніхто, окрім нього й Космо, не знав. Він сподівався, що Космо поділився тією таємницею з вірною дружиною.

Після кількох секунд непевності клацнув дверний замок, двері розчинилися, на порозі стала молода жінка. Довге волосся розсипалося по плечах, світлі очі почервоніли від плачу.

— Він розповідав мені про вас, — промовила відразу. В руці нервово перебирала зім’яту паперову серветку. — Космо помер.

— Я знаю, — кивнув Маркус. — Саме через це я тут.

У будинку не світилося, вона провела його на кухню. Попросила поводитися тихо, щоб не розбудити доньку. Вони сіли за стіл, за яким маленька родина зазвичай харчувалася, над столом низько висіла люстра, з якої лилося тепле, затишне світло.

Жінка хотіла приготувати йому каву. Маркус чемно відмовився.

— Я все одно вам її приготую, — наполягла вона. — Можете не пити, якщо не хочете, мені треба чимось себе зайняти.

— Космо не накладав на себе руки, — сказав Маркус, коли жінка відвернулася до плити. Помітив, як напружилася її спина. — Його вбили, тому що він мені допомагав.

Жінка мовчала. За хвилину він промовив:

— Більше я сказати вам не можу. Заради вашої ж безпеки і заради безпеки доньки. Довіртеся мені: що менше ви знатимете про цю історію, то краще для вас.

На мить пенітенціарію навіть закортіло, щоб вона якось відреагувала, щоб вона накинулася на нього зі звинуваченнями, щоб вигнала його. Але вона цього не зробила.

— Він тривожився, — призналася ледве чутно. — Учора повернувся додому і наказав мені збирати валізи. Коли я запитала причину, він перевів розмову на інше.

Коли кавоварка на газу забулькотіла, вона повернулася обличчям до Маркуса:

— Якщо ви відчуваєте провину через його смерть, не треба. Завдяки вам Космо зміг прожити на три роки більше відпущеного йому життя. Три роки, щоб змінитися, щоб закохатися в мене, щоб народити доньку. Гадаю, на його місці кожному захотілося б такої долі.

Для пенітенціарія то була слабка втіха.

— Було б шкода, якби він загинув марно, саме тому я прийшов… Він нічого для мене не залишив? Повідомлення, номер, щось інше…

Жінка заперечно похитала головою.

— Учора він повернувся дуже пізно. Наказав мені збирати речі, але не повідомив, куди ми збираємося. Ми мали вирушити сьогодні вранці. Гадаю, він хотів їхати за кордон, принаймні так мені здалося. Він пробув удома не більше години. Уклав спати доньку, приніс їй нову книжку з казками. Думаю, він усвідомлював, що може більше ніколи її вже не побачити, саме тому й приніс отой подарунок.

Маркуса охопило химерне відчуття безсилля та люті, поки він слухав ту розповідь. Слід було негайно змінити тему розмови:

— У Космо був мобільний?

— Так, однак поліція не знайшла його в кабінеті. І в машині його теж не було.

Він запам’ятав для себе цю інформацію. Зникнення мобільного підтверджувало гіпотезу вбивства.

Бардіті, без сумніву, телефонував комусь, хто передавав йому інформацію. Але кому?

— Ви врятували Космо, Космо врятував мене, — сказала жінка. — Як на мене, слід робити добро, і воно тобі завжди повернеться.

Маркусові хотілося погодитися з нею, однак у душі він знав, що це правило діє лише для зла. Та думка луною озвалася в його голові. Якщо подумати, Космо Бардіті поплатився за ті погані вчинки, які скоїв у минулому.

— Вам усе одно слід їхати, — заявив пенітенціарій, — для вас залишатися тут небезпечно.

— Я не знаю, куди мені їхати, і грошей у мене немає! Космо усе вклав у свій клуб, а справи там ішли так собі.

Маркус поклав на стіл десять тисяч євро, що приніс із собою.

— На певний час цього вам має вистачити.

Жінка вирячилася на купу грошей перед собою на столі. Потім гірко розридалася. Маркусові кортіло встати, підійти до неї, обійняти, але він гадки не мав, як це робиться. Він постійно бачив, як інші люди обмінюються проявами любові та співчуття, однак сам на таке не був здатний.

Кавоварка на вогні запхикала паром, напій переливався через вінця. Але жінка й не думала вимикати газ. Тоді Маркус підвівся й зробив це за неї.

— Мабуть, мені краще піти, — сказав він.

Жінка кивнула, схлипуючи. Пенітенціарій рушив до дверей. Проходячи коридором, він помітив, що через одні причинені двері лилося до коридору слабке блакитнувате світло. Він підійшов ближче й зазирнув усередину.

Нічна лампа у формі зірки м’яко освітлювала приміщення. У ліжечку солодко спала білява дівчинка. Спала на бочку, із соскою в роті, склавши обидві долоні під щічку. Ніжками скинула набік ковдри. Маркус підійшов і несподівано для самого себе поправив їх.

Постояв поряд кілька секунд, дивлячись на неї і думаючи: а чи не вона і є тією самою нагородою йому за те, що врятував життя Космо три роки тому? Адже зрештою в існуванні цього нового життя є певною мірою і його власна заслуга.

«Зло — це правило, добро — виняток з правила», — нагадав він сам собі.

А тому — ні, він тут був узагалі ні до чого. Вирішив негайно забиратися із цього дому, де