Читати книгу - "Атарінья"

вастака з ломіонської корчми.

Нерданель раптово засміялась молодо і дзвінко, і пригорнула трохи розгубленого юнака

до себе.

- Ну, що я такого сказав, - мовив Ант трохи ніяково, - може ви не знаєте, хто такі

вастаки? Це огидні людці, зрадники і кривоприсяжці, говорити про яких – лише

сквернити собі вуста. Але я і досі є обуреним, і тому…

- Ви, - мовила Анайре загадково, - потанцюйте, а тоді йдіть обидва до он тієї альтанки.

Так попрохав Ельронд…

Ант подав руку Нерданель – подав по вояцьки, випростану, і долонею вгору. Жінка

сперлась на ту руку так, як напевне спиралися на руки воїнів діви і жони Нолдіе, щоб

піти до танцю у перерві поміж битвами, і вкотре пошкодувала, що не вирушила тоді

разом з синами, махнувши рукою і на Феанаро, який їй це заборонив, і на свого батька

Магтана, який обіцяв її проклясти.

51

Ант танцював чудово, Нерданель пізнала знайомий вишкіл – юнака напевне навчав сам

Фіндекано, а може і її Майтімо, котрі свого часу були окрасою всіх балів Тіріону.

Волосся його було заплетене у дві коси – родинна зачіска Другого Дому, в світло-сірих

очах яскрів захват: ще б пак, він танцює з такою вельможною пані. Щире дитя, підібране

Фіндекано біля тіл розтерзаних рідних… О, нині вона, Нерданель може спокійно

дивитись у очі будь кому, хто насмілиться мовити щось лихе про Нолдор… Ельронд, котрий дав божевільну Обітницю задля її Майтімо, незнаний їй Ельрос, який ступив у

небуття, аби позбутися страшної пам’яті про загибель Макалауре… Оцей Ант, вихований

сином Анайре… Таких напевне багато – срібноволосих воїнів, тих, хто йшов з військом

Нолдор, стискаючи в руках мечі й луки, мріючи про Арду Оновлену, де Ельф ніколи не

стане харчем тварям… Чому це не зараховується? Де ота їхня справедливість?

В альтанці, куди опісля танку привів її Ант, за столом, освітленим лампою Феанаро, вже

сиділо двоє – Артаніс і Фіндарато. Брат і сестра дивились одне на одного так, що їх

можна було прийняти за закоханих. Навіть руки переплели. Фіндарато ласкаво кивнув

Анту, пізнавши, і той вклонився йому, а Артаніс поцілував руку, назвавши її аrphen brennil 22, на що Нервен порадила йому покинути оці «доріатські церегелії» і ніжно

поцілувала у схилене чоло. Юнак дійсно чудово знав нолдорських вельмож – навіть

оприсклива Артаніс любила хлопчину. Він ще раз повторив свою історію, майже в тих же

виразах, і Артаніс засміялась, коли юнак оповів, як його виганяли з Мандосу.

- Дійсно, - стиха мовив Фіндарато, - справедливість іноді… є вельми загадковою. Я в

Тіріоні, тішуся теплом, світлом, любов’ю батьків, коханням Амаріе, тепер до мене

повернулася сестра… А мої десятеро воїнів, ті, з ким разом я приймав ту муку – і досі

у Мандосі… І я навіть не спитав за них, коли мене випускали – я думав, що зустріну

їх тут…

- Ти звертався до Кола Судьби? – спитала Артаніс.

- Мені пояснили, - мовив Фіндарато з гіркуватою усмішечкою, - що я, мовляв, пожертвував собою задля Людини, я, ельфійський князь, я зробив річ, для Ельфа

незвичайну, і тому я тут, а мої воїни, мовляв, лише йшли за своїм володарем, і тому

нічого незвичайного не зробили…

- Та як це так! – скинувся Ант, - якщо порахувати, скільки Ельфи Гітлуму жертвували

собою задля Людей… Хоча б тоді, коли нам вдалося вирвати старого Лоріндола з

орочих лап… Воєвода все одно помер, але, принаймні на руках у сина, а не на

тортурах. І задля цього полягло з десяток лучників, котрі прикривали відхід…

- Тут, милий Анте, свій вимір справедливості, - сказала Артаніс з такою усмішечкою, що Нерданель підібралась внутрішньо, і глянула на племінницю вже зовсім іншими

очима, - ви всього лишень рятували воєводу-Адана, а мій брат – самого Берена, викрадача Сильмарила…

- Хотів би я, - не втримався Ант, - мати за подружку доньку Майе, котра все б зробила

за мене. Викрадач Сильмарила… Та він без Лутіень не пройшов би і півдороги до

Ангбанду…

- О, не треба, молодий воїне, - мовив Фіндарато сумовито, - розвінчувати легенду…

Нехай вона живе у піснях – ця повість про двох закоханих. Ми тут зовсім для

іншого… О, а ось і Ельронд…