Читати книгу - "Чарівна брама"

— Ну, ти, Бодю, і чайник! — зареготав однокласник Вітюня, коли Богдан незрозуміло втупився у клавіатуру новенького комп'ютера.

Вони сиділи вдома у Вітька, якому страшенно кортіло похвалитися перед товаришем новою забавкою.

Богдан від розгубленості не відрізав, як завжди: «А за чайника відповіси!» Він навіть не встиг розсердитися на «Бодю», хоча дуже не любив, коли його так називали. Просто коло такої божевільної кількості кнопочок він аж отетерів. Руки свербіли «пограти» і подивитися, що з цього вийде. Справді, комп`ютер класний, не гірший, ніж у сусідського Жорика.

Власне, великим знавцем цієї справи Богдан не був. Батьки з такою технікою ніколи справи не мали, вони її просто боялися. Тому синочкові не те що «персоналочку», навіть нещасний «тетріс» не подарували.

А от у Вітька «машинка» була, його бабуся ще на перших електронно-обчислювальних машинах працювала, все вміла й онука вчила. Мав би він, Богдан, таку бабусю… чи дідуся з прогресивними поглядами.

— Ну, і чого це я чайник?

— Повторюю: різниця між програмістом і чайником полягає у тому, що програміст вважає, ніби у кілометрі — 1024 метри, а чайник вважає, що у кілобайті тисяча байтів… Ха-ха!

— А скільки ж? — не подумавши, бовкнув Богдан і сам себе зупинив: «Чайник ти, Богдане, таки чайник». Але треба було якось викручуватися.

— Добре, ти, професоре, не випендрюйся. Кажи краще, що твоя машинка може?

— А все може. Пам'ять у неї — ого-го! Вчора Жорик заходив, тільки глянув, то аж заскавчав од заздрощів.

— Ну й хай собі скавчить. Не буде таким жаднюгою.

Сусідський Жорик, син великого начальника, справді був скупердяєм, причому не приховував цього. Якщо його просили, скажімо, дати пограти на комп'ютері, він відмовляв. А на питання «Чому?» так і казав: «Жаба давить». Через те його і прозвали Жорик-Жаба.

А Вітько — зовсім інше, хоч і любить повихвалятися, зате в комп'ютерних премудростях і сам розбереться, і друзям пояснить.

— О! Є у мене гра, зовсім новенька. Жорик як побачив, то не заспокоївся, поки я йому диск не дав, щоб скачати. Не сумніваюся, що він з вечора до компа прилип, сидить, грає.

— Я б йому дулю, а не диск…

— Ну, я ж не він. Від того, що хтось скачає, гри не поменшає. Зараз і ми запустимо. Називається «Бум-бум». Був ти, Даню, «ні бум-бум», а пограємо годинку — і станеш «Бум-бум»! Давай! У нас ще часу вдосталь.

Клац! — і на екрані все застрибало, замерехтіло: таємничий ліс, середньовічний замок, якесь древнє поселення… все було наче справжнє, хоч доторкнися. Богдан так і сказав:

— Як живе!

— Що ж ти хочеш, оце і є віртуальна реальність! — зверхньо кинув приятель.

— Я так думаю, що той, хто всю цю гру придумав, побував в іншому світі, з якого й перемалював. Бо щось мені не віриться, що можна самому все це вигадати.

— Вигадати можна все, що завгодно. Можна з багатьох реальних світів скласти один віртуальний. Чекай, я в Інтернеті пошукаю, ми з тобою ще й не в таку гру пограємо — в онлайні.

«Нахапався слівець, — подумав Богдан. — Ач, пальці туди-сюди бігають. Ану, зіпсую я тобі свято. Тихенько-тихенько пальця до найближчої кнопки… хто знає, що там на ній написано… Рано, рано… оп!!! Що ти тепер зробиш, професоре?»

І тут зображення на екрані ніби витекло з нього назовні й заповнило кімнату. А сама кімната кудись зникла. І Вітько зник. Останнє, що почув Богдан, був Вітьків крик:

— Чайнику, що ти натиснув? — і все. Тільки вітер шумів ковилою на верхівці кургану в безмежному степу. Богдан сидів на землі й ошелешено озирався навкруги. Перше, що він побачив, — здоровенну зелену жабу, яка витріщилася на нього з калюжки.

— Ну, ква! — Богдан показав жабі язика. Жаба щось буркнула і перевальцем подибала геть із води. На сухому обтрусилася, повернулася до Богдана і теж висолопила язика. Хлопець застиг од несподіванки.

Тут над Богдановою головою почувся чийсь регіт, потім сильна рука допомогла звестися на ноги.

— Здрастуйте, — сказав Богдан. — І спасибі.

— І тебе, хлопче, хай спасе Бог, — відповів кремезний козарлюга у шароварах з широченним поясом. — Чий ти будеш?

— Сокіл я, — пояснив Богдан, водночас намагаючись збагнути, що ж воно діється. — Богдан Сокіл.

— Ну, раз сокіл, то видать, свій. І на «ви» звертаєшся… то добре… А то впало мені оце на голову якесь потороччя перелякане. Я йому: «Що сталося?» А воно мені: «В натурє…» І «тикати» почало, мужиком називати. Мене, козака — мужиком-гречкосієм! Довелося на жабу обернути, хай трохи покумкає в калюжі, доки чемно розмовляти не навчиться. Ти мені, соколе,