Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Не знаю, чи після цього я залишуся, – сказала одна з дівчат, що спала прямо поряд з ліжком Йоли Роймері. Йовіла смутно пригадувала, що це була якась баронська донька, як і вона сама, і вона сумнівалася, що їй насправді загрожує небезпека, проте чудово її розуміла. Якби вона сама була тут не заради статей та роботи, давно би вже зібрала свої речі та забралася геть. 

Акулина лягла у ліжко першою. 

 – Дівчата, це все жахливо, але зараз ми нічого не виправимо. Давайте спати – завтра у мене побачення з принцом, я хочу хоч трохи відпочити перед цим.

Акулина сказала це так, наче побачення було не радісною подією, на яку вона з нетерпінням очікувала, а обов’язком чи тягарем, від якого вона ніяк не могла відмовитися. Поряд з Йовілою стрепенулася Іола, і після цього Йовіла також вирішила, що настав час спати. 

Вона лежала без сну ще з годину, і чула поряд такі самі глибокі вдихи і видихи інших дівчат, які боялися заснути, чи то теж не могли. 

Коли всі вони прокинулися зранку – через стукіт підборів та відчинені навстіж вікна, Йовіла відчувала себе так, наче не спала вночі взагалі; думка, яка не давала їй заснути вчора, все ще кружляла в голові і ніяк не хотіла оформлюватися. Щонайменше, тепер вона принаймні знала, де їй шукати відповіді. 

 – Доброго ранку, панянки, – життєрадісно прощебетала панна Орс. Виглядала вона, як завжди, неперевершено: ніжно-блакитна сукня з жовтим корсетником та нижньою спідницею з мереживом, що кокетливо визирала з-під блакитної тафти, а  доповнювала цей ансамбль легка газова накидка з квітковими візерунками. Йовіла була майже впевнена, що цей костюм за замовлення шили у модному домі Аніт Канської – тільки вона могла так сміливо і водночас тендітно поєднувати текстури та кольори. 

 – Або не такого й вже доброго, – додала розпорядниця. – Ну й наробили ж ви шуму, любі мої… І, я впевнена, всі ви переймаєтеся долею трьох ваших подруг, що стали жертвами цього підлого жарту. Поспішаю повідомити вас – я бачилася з ними сьогодні вранці, і всі троє почувають себе набагато краще. Проте, на жаль, обидві панянки Роймері вирішили покинути відбір, тож попрощатися з ними у вас навряд чи вийде. А ось Лана Вільгейм повернеться зовсім скоро – цілителі майже повністю виправили ту шкоду, що завдала.. нічна витівка. 

Йовіла не була здивована. Лана з відбору могла піти хіба що назад, до монастиря – навряд чи у герцогському домі її чекали із розкритими обіймами. Скоріш за все, Лана могла би витерпіти і щось гірше, щоб тільки залишитися тут; певно, це була найбільша свобода, яку їй коли-небудь доводилося мати. 

 – Але попри те, що все довелося владнати, королева, звісно ж, бажає знати, хто причетний до цього дійства. Ви можете сказати мені зараз, або ж дозволити придворному артефактору, якого ви вже зустрічали вночі, розгадати цю загадку. І це, певно, не займе багато часу, – сказала панна Орс, обмахуючи лице і своє пишне декольте віялом. Всі наречені стояли, затамувавши подих, і через хвилину панна Орс підняла брови і засмучено промовила: – Що, ніхто не хоче визнати свою провину? Що ж, тоді настав час кликати пана Сорена. Бувайте, панянки, і побачимося перед наступним випробуванням. 

Панна Орс вислизнула з гуртожитку так елегантно, наче не йшла, а плила над підлогою, і всього за якісь пів години – щойно дівчата встигли вдягтися, в двері вже постукав Вітан Сорен. Він був один, без сторожі чи студентів-артефакторів, як тоді, на випробуванні. Після галантного поклону, наче він прийшов попити з ними чаю, а не шукати винуватицю замаху на життя трьох учасниць, Сорен ступив кілька кроків вперед, щоб опинитися в центрі кімнати. Йовіла почала помічати, що він і справді любить увагу. 

 – Вітаю, панянки. Переконаний, ви пам’ятаєте, з якого приводу я тут. Поясню, як відбуватиметься процедура: я викликатиму вас по одній, і ми говоритимемо у альтанці, гаразд? Обіцяю вам, ми дуже швидко розберемося, у чому тут річ, – сказав він щирим, добрим голосом. Це звучало як запевнення у безпеці, але насправді було добре завуальованою погрозою, і якби Йовіла була тією, хто понівечила трьох дівчат вночі, їй би точно стало не по собі. 

Сорен обвів усіх наречених уважним поглядом, наче все ж сподівався, що одна з них визнає свою провину, але Йовіла підозрювала, що цього не трапиться. Щонайменше, вона сама не видавала би себе до останнього. 

 – І найперше я хотів би поговорити з вами, баронесо, – Сорен вказав на Йовілу і навіть галантно подав їй руку. Ну, це не було добре. Зараз би ще всі дівчата подумали, що це вона отруїла нещасних, і дізнаватися плітки стало би в рази складніше. Та Йовіла все ж прийняла простягнуту долоню і з прямою спиною послідувала за артефактором з будинку і пройшла галявиною, все ще відчуваючи на своїй спині гострі погляди учасниць. 

 – Ну і навіщо ви це зробили? – їдко запитала вона, сідаючи на краєчок лави в альтанці. Сорен присів з іншого боку, і розтягнув бліді губи у посмішці. 

 – Щоб життя медом не здавалось. А ось навіщо ви знову написали про мене у своєму журналі? – Сорен припідняв одну брову, але виглядав досить веселим, як для такої ситуації. 

 – Не пригадую, щоб я писала брехню чи хоча би щось неприємне, – протягнула Йовіла. – Але враховуючи те, як ви себе зі мною поводите, можливо, вже пора. 

 – Це погроза, пані Квітко? 

 – Маленьке попередження. І ви заважаєте мені працювати. 

 – А ви – мені, – різко кинув Сорен.