Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

Зазвичай я пливу проти течії. Але іноді вранці, як, наприклад, сьогодні, у мене є надлишок сил, щоб здатися. Зараз, ідучи поруч з механіком, я дивно, незрозуміло щаслива.

Мені спадає на думку, що ми могли б поснідати разом. Не знаю вже, коли я снідала востаннє з іншою людиною. Так я сама для себе вирішила. Я дуже чутлива вранці. Я хочу, щоб був час умитись холодною водою, підвести очі й випити склянку соку до того, як мені доведеться спілкуватися з людьми. Але цього ранку все відбулося само собою. Ми зустрілися, а тепер ідемо пліч-о-пліч. Я вже збираюся запропонувати це.

І тут я злітаю вгору.

Він підняв мене і притис до риштування. Я думаю, що це жарт, і збираюся щось сказати. Але тут я бачу те, що помітив він, і нічого не кажу. У під’їзді темно на всіх поверхах. Але одні двері прочиняються. Вони випускають у темряву смужку жовтого світла. І дві постаті. Юліану і якогось чоловіка. Він говорить їй щось. Вона похитується. Те, що він говорить, падає як удари. Вона опускається навколішки. Потім двері зачиняються. Чоловік спускається по зовнішній драбині.

Юліанині друзі не йдуть о сьомій годині ранку. У такий час вони ще не розходяться по домівках. Але якщо вони і йдуть, то не з прудкою легкістю, як ця людина. Вони, радше, повзуть до ліфта.

Ми стоїмо, приховані риштуванням. Він нас не бачить. На ньому довге пальто з тканини берберрі і капелюх.

Біля фасаду будинку, що виходить на Крістіансхаун, механік злегка стискає мій лікоть, і далі я йду сама. Капелюх переді мною залізає в машину. Коли машина від’їжджає від тротуару, поруч зі мною зупиняється маленький «Морріс». Сидіння холодні і такі низькі, що мені треба витягуватися, щоб дивитися в переднє скло. Воно заледеніло, тож ми бачимо тільки прикрасу на капоті та червоні габаритні вогні перед нами.

Ми переїжджаємо через міст. Повертаємо праворуч перед церквою Хольмен, проїжджаємо повз Національний банк, через Конґенс Нюторв. Можливо, є й інші машини, можливо, ми самі на дорозі. Через вікна цього не видно.

Чоловік ставить машину біля скверу Крінсен. Ми проїжджаємо повз і зупиняємося навпроти Французького посольства. Він не оглядається.

Він проходить побіля готелю «Анґлетер» і повертає на Строєт. Ми йдемо за ним на відстані двадцяти п’яти метрів. Навколо нас тепер люди. Він підходить до воріт, відмикає двері ключем і заходить.

Якби я була сама, я б зараз зупинилася. Мені не треба підходити до воріт, щоб сказати, що написано на вивісці. Я знаю, хто та людина, за якою ми йшли, я знаю це з такою певністю, неначе він показав мені свою ліцензію. Якби я була сама, я б пішла додому, поринувши в свої роздуми.

Але сьогодні нас двоє. Вперше за довгий час нас двоє.

Щойно він стояв поруч зі мною, але наступної миті уже опинився біля воріт і засунув руку в щілину, поки двері не встигли зачинитися.

Я йду за ним. Коли граєш у м'яча або в іншу гру, трапляється іноді мить такого ось спонтанного взаємного розуміння без слів. Ми потрапляємо в прохід під аркою з білою і золотисто-бронзовою склепінчастою стелею, мармуровими панелями, м’яким жовтим світлом і скляними дверима з мідною ручкою. Прохід веде у внутрішній садок, де ростуть вічнозелені кущі, маленькі японські дерева гінкго і ще розташований фонтан. Усе це покрито двотижневим снігом, який один раз підтавав, тож на поверхні його утворилася тоненька мерзла кірочка. Звідкись згори, немов пил, цідиться перше денне світло.

У під’їзді лежить електричний дріт. Він тягнеться за ріг. Звідти доноситься звук пилососа. Перед нами стоїть візок прибиральниці. На ній двоє відер, швабра, щітка для підлоги та кілька валиків для відтискання ганчірок. Механік хапає візок.

Перед нами сходи. М’які сходинки, що приглушають кроки блакитною доріжкою, яка по всій ширині сходів кріпиться латунними дужками. Відчувається якийсь приємний запах. Запах, який мені знайомий, але я не можу визначите, що це.

Ми на третьому поверсі в ту мить, коли за ним зачиняються двері. Механік іде, затиснувши візок під пахвою так, ніби у нього в руках нічого немає.

На стінах і на дверях тут повторюється та сама позолота з кремовими вкрапленнями, що й у воротах. Всюди висять латунні таблички з вигравіюваними іменами. Табличка, перед якою ми зупиняємося, прикріплена над щілиною для листів, яка розміром удвічі більша від звичайної. Щоб могли пролізти навіть найбільші чеки. «Адвокатська контора», — написано на ній. Звичайно ж. Адвокатська контора «Хаммер і Вінґ». Двері не замкнуті, і ми входимо. Ми і візок.

Ми опиняємося в просторому передпокої. Відчинені двері ведуть до анфілади кабінетів, розташованих так само, як приймальні на фотографіях з королівського палацу Амалієнборґ. Та й фотографії королеви і принца тут теж є, і дзеркальні паркетні підлоги, і картини в позолочених рамах, і найвишуканіші офісні меблі, які я будь-коли бачила. І тут той самий запах, що й на сходах, і тепер я його пізнаю. Це запах грошей.

Тут немає ані душі. Я беру ганчірку, відтискаю її, а механік бере велику швабру.

У кінці анфілади — зачинені подвійні двері. У них я і стукаю. У нього, мабуть, є панель управління, бо, коли двері відчиняються, він сидить у протилежному кінці кімнати, у кабінеті, вікна якого виходять у двір.

Він сидить за письмовим столом з темного червоного дерева, який стоїть на чотирьох левових лапах і виглядає так, що не можна не задуматися, як же його сюди втягли. На стіні позаду нього висять три безрадісні картини у масивних рамах із зображенням Мармурового моста.

Важко визначити його вік. Від Ельзи Любінґ я знаю, що йому має бути за сімдесят. Але він здається здоровим і спортивним. Неначе він кожного ранку йде босоніж по своїй ділянці пляжу, спускається до моря, де пробиває отвір у кризі і приймає освіжаючу ванну, а потім біжить назад і з’їдає маленьку миску гладіаторських мюслів із знежиреним молоком.

Це допомогло йому зберегти шкіру гладкою і рум’яною. Але це не сприяло росту волосся. Він геть лисий.

На ньому окуляри в позолоченій оправі, і вони так сильно блищать, що ніяк не вдається розгледіти його очі.

— Доброго ранку, — кажу я. — Контроль якості. Ми перевіряємо ранкове прибирання приміщень.

Він нічого не відповідає, просто дивиться на нас. Виразно, ніби він щойно закінчив говорити,