Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

— Як стають професором, Смілло?

На аркуші паперу ми написали список імен. Адвокат Верховного суду і власник державної ліцензії ревізор Девід Вінґ. Людина, яка дещо розуміє в судноплавстві. Може, наприклад, покривати витрати на фрахт суден. І посилати кораблики в подарунок на Різдво гренландським дітлахам.

Бенедикта Глан. Її ім’я механік знайшов у телефонній книзі. Якщо це, звичайно, вона. Виявляється, вона живе за двісті метрів од того місця, де ми сидимо. В одному з перебудованих пакгаузів на Странґаде. У яких, напевно, найдорожчі данські приватні квартири. Три мільйони за вісімдесят чотири квадратних метри. Натомість там є цегляні стіни півтора метра завтовшки, щоб битися об них головою, коли розрахуєш ціну одного квадратного метра. І бантини з померанської сосни, щоб повіситися, якщо биття головою об стіну не допоможе. Навпроти її імені він записав номер телефону.

І є два професори. Йоханнес Лоєн і Андреас Фіне Ліхт. Двоє чоловіків, про яких ми не так уже й багато знаємо. Тільки те, що їхні імена пов’язані з обома експедиціями на Гела Альта. Двома експедиціями, про які ми, власне кажучи, теж нічого не знаємо.

— Мій батько, — кажу я, — колись був професором. Тепер, коли він уже більше не професор, він говорить, що найчастіше професорами стають люди талановиті, але при цьому в міру талановиті.

— А що буває з тими, хто надто талановитий?

Я ненавиджу цитувати Моріца. Що робити з людьми, слова яких не хочеш повторювати, але які своїми висловлюваннями попадають саме в точку?

— Він говорить, що вони або підносяться до зірок, або йдуть на дно.

— Що сталося з твоїм батьком — перше чи друге?

Я замислююся, перш ніж відповісти.

— Він, швидше за все, розколовся на дві половинки, — кажу я.

Ми мовчки слухаємо звуки міста. Машини, що переїздять через міст. Звук пневматичного інструмента в одному із сухих доків Хольмена, де йдуть нічні роботи. Дзвін церкви Христа Спасителя. Кажуть, що туди пускають грати кого завгодно. Якщо судити з того, що звучить, то так воно і є. Іноді це нагадує Горовиця. Іноді — неначе взяли першого-ліпшого п’яницю з кафе «Хеулен».

— Комітет з реєстрації промислових підприємств і компаній, — кажу я. — Любінґ сказала, що коли хочеш дізнатися про те, хто контролює компанію або хто сидить у правлінні, то можна звернутися до Комітету з реєстрації промислових підприємств і компаній. У них мають бути фінансові звіти всіх зареєстрованих на біржі данських компаній.

— Це н-на Кампмансґаде.

— Звідки ти знаєш? — питаю я.

Він дивиться у вікно.

— Коли я вчився в школі, я не відволікався на уроках.

З

Бувають дні, коли вранці пробиваєшся на поверхню, немов крізь товщу бруду. Неначе до ніг прив’язано якір. Коли знаєш, що вночі ти віддав Богові душу. І радіти нічому, крім того, що помер ти своєю смертю, тож ніхто не зможе трансплантувати твої мертві органи.

Такими бувають кожні шість із семи днів.

Сьомий ранок сьогодні. Я прокидаюся з відчуттям кришталевої ясності. Піднімаюся з ліжка так, ніби мені є ради чого вставати.

Я роблю ті чотири йогівські вправи, які встигла вивчити до того, як отримала з бібліотеки сорок сьоме нагадування про необхідність повернути книжку, і до мене відрядили посильного, і довелося заплатити такий штраф, що з тим самим успіхом можна було б купити книжку.

Я приймаю крижаний душ. Надягаю лосини, великий светр, сірі чоботи і хутряний капелюшок від Джейн Еберлайн. Він пошитий у стилі, що нагадує гренландський.

Я маю звичку говорити собі, що свою культурну належність я втратила назавжди. І коли я повторю це собі досить багато разів, я раптом прокидаюся, як зараз уранці, з чітким усвідомленням себе самої. Смілла Ясперсен — розпещена гренландка.

Сьома година ранку. Я простую до гавані й виходжу на лід.

Лід у копенгагенській гавані — не те місце, куди батькам варто відправляти грати маленьких дітей, хай і в такий лютий мороз, як сьогодні. Навіть мені тут краще бути обережною.

Пройшовши метрів сорок, я зупиняюся. Поверхня льоду стає темнішою. Ще один крок — і я провалюся. Я стою, погойдуючись на носках. Морський лід пористий і еластичний, вода просочується крізь нього, утворюючи навколо моїх чобіт дві дзеркальні поверхні, що відбивають розсіяні в темряві вогні.

На причалі стоїть людина. Чорний силует на тлі білих стін будинків. Страх наростає в мені вібруючим звуком. Смертельна небезпека, що підстерігає тюленя, який лежить на льоду. Такий вразливий, такий помітний, такий незграбний. Але тут звук стихає. Це механік, згорблений, прямокутний, як величезний валун. Я не бачила його два дні. Можливо, навіть уникала його.

Так звикаєш бачити місто під певними точками зору, що звідси воно здається незнайомою, ніколи раніше не баченою столицею. Як Венеція. Або Атлантида. Місто, оповите снігом і ніччю, могло б бути побудоване з мармуру. Я повертаюся до причалу.

Він міг би бути іншим. Я могла б бути іншою. Ми могли б бути молодими закоханими. А не заїкою, що страждає на дисграфію, і озлобленою мегерою, які розповідають одне одному напівправду, йдучи разом сумнівним шляхом.

Коли я опиняюся перед ним, він бере мене за плечі:

— Це дуже небезпечно!

Якби я не знала, що це неможливо, я могла б присягнутися, що в його голосі чути майже благальні нотки. Я відсторонюю його від себе:

— У мене гарні стосунки з льодом.

Коли ми розпустили Раду молодих гренландців, щоб створити ІА, і повинні були визначити свою лінію щодо соціалдемократів у партії SIUMUT і реакційного гренландського вищого класу в ATASSUT, ми читали «Капітал» Карла Маркса. Цю книгу я дуже полюбила. За її трепетне, жіноче співчуття та її пристрасне обурення. Я не знаю іншої книги, в якій би висловлювалась така сильна віра в те, що можна добитися дуже багато чого, якщо тільки є прагнення до змін.

На жаль, сама я не така впевнена в собі. Мені багато що було дано, і я багато чого прагнула. Але в остаточному підсумку в мене не так уже багато лишилося, і я не дуже добре знаю, чого хочу. Я здобула основи освіти. Я подорожувала. Іноді мені здається, що я робила те, що хотіла. А проте мене вели. Якась невидима рука тримала мене за загривок, і що-разу, коли я думала, що ось зараз зроблю рішучий крок назустріч світлу, вона заштовхувала мене глибоко в мережу каналізаційних труб, що проходять під ландшафтом, який мені так