Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Ох, тільки не це, — сказав він, коли вогняна куля опустилася з його руки й підпалила Скарбієві черевик, — воно живе.

Він вхопив пивний кухоль, швидко допив залишки і, гучно грюкнувши, різко поставив його догори дном на стіл.

Над Хапонійською пустелею, приблизно над пунктирною лінією, світив місяць. Обидва боки пунктиру діставали однаково місячного світла, хоча люди з характером пана Шпеня такий стан речей засудили би.

Сержант прогулювався піщаним плацом. Він спинився, присів і витяг сигару. Тоді витяг сірник і чиркнув ним об щось, що стирчало з піску. Щось озвалося:

— ДОБРИЙ ВЕЧІР.

— Я гадаю, досить тобі вже, солдате? — спитав сержант.

— ЧОГО ДОСИТЬ, СЕРЖАНТЕ?

— Два дні поспіль на сонці, без їжі, без води... Ти, мабуть, божеволієш від спраги й ладен благати, аби тебе відкопали, еге ж?

— ТАК. ТУТ І СПРАВДІ ДУЖЕ НУДНО.

— Нудно?

— НА ЖАЛЬ, ТАК.

— Нудно? Там не може бути нудно! Це ж «яма»! Це мала б бути страшна фізична й душевна мука! Одного дня в ній досить, щоби... — сержант швиденько глянув на напис на зап’ясті, — ...наглухо здуріти! Я на тебе весь день дивився! Ти й не пискнув! Я не можу сидіти у себе... у себе, ну, де люди сидять, і там іще папери й таке інше...

— У КАБІНЕТІ.

— ...Й працювати спокійно, коли ти тут! Це нестерпно!

Красень Маслак глянув угору. Він відчував, що час виявити доброту.

— РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ. РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ, — сказав він. Сержант полегшено зітхнув.

— ЦЯ ШТУКА ДОПОМАГАЄ ЛЮДЯМ ЗАБУВАТИ, ТАК?

— Забувати? Та люди про все забувають, коли їм влаштовують... е-е...

— ЯМУ.

— Так! Саме так!

— ОН ЯК. ДОЗВОЛЬТЕ ЗАПИТАТИ ДЕЩО.

— Що?

— ВИ НЕ ПРОТИ, КОЛИ Я ЩЕ ДЕНЬ ТУТ ПОБУДУ?

Сержант розтулив рота, щоби відповісти, але з-за найближчої дюни форт атакували д’реґи.

— Музика? — спитав патрицій. — Он як. Розповідай.

Він трохи нахилився вперед, ніби виявляв уважність. Патрицій був украй уважним слухачем. Він ніби проводив розумовий дренаж. Люди розповідали що завгодно, аби тільки не западала мовчанка.

Крім того, лорд Ветінарі — правитель Анк-Морпорка — полюбляв музику.

Іноді люди цікавилися: і яка ж музика до вподоби такій людині?

Може, дуже формалізована камерна музика? Чи, можливо, масштабні опери з громами й блискавками?

Насправді патрицій найбільше любив музику, яку ніколи не виконували. На його думку, музика вмирає від страждань, коли її виконують за допомогою дублених шкір, частин мертвих котів і гатіння металевими зливками по струнах і трубках. Краще їй лишатися крапками, рисочками й закарлючками, упійманими в тенета нотних станів.

Так вона лишається чистою. А коли люди паплюжать музику виконанням, вона починає псуватися. Ліпше б усі тихенько сиділи собі й читали партитури, без жодних посередників між власним розумом і задумом композитора, крім хіба паперу й чорнила. А коли музику виконують спітнілі товстуни, чи люди з волоссям у вухах, чи коли слина з гобоя крапає... тіпає від такого. Втім, тіпає не надто сильно, бо патрицій із тих, хто ні в чому не вдається до крайнощів.

Отже...

— І що тоді сталося? — запитав він.

— А тоді він пісню співав, вашсть, — повів далі Липучка Майкл, офіційний жебрак і неофіційний інформатор. — Про великі вогняні ядра.

Патрицій підняв одну брову.

— Перепрошую?

— Ну, про щось таке. Слів було не розібрати, бо рояль вибухнув.

— Он як? Я так собі уявляю, що дійство через це перервалося?

— Не, мавпа далі грала на тому, що лишилося, — сказав Липучка Майкл. — А люди повставали, раділи, танцювали, ногами гупали, так ніби вся підлога в тарганах.

— І ти кажеш, що хлопців із Гільдії музикантів хтось побив?

— Оце дивина була. Білі, мов простирадло, вони були опісля.

«Бувають же й білі простирадла», — подумки додав він, згадавши про місця, де йому випадає спати.

Доки жебрак говорив, патрицій перечитував звіти. Це справді був дивний вечір. Божевілля в «Барабані»... добре, це не така вже й дивина, хоча те, що він дізнався, не було схоже на типове тамтешнє божевілля, та й про танці чарівників він чув уперше. Щось підказувало йому, на що вказують усі ці прикмети... Була одна штука, яка могла погіршити ситуацію.

— Скажи, а як пан Нудль відреагував на все це?

— Тобто, вашсть?

— Це ніби дуже просте питання, мені здається.

Липучка Майкл нарешті добрав слова: «Але як ви знаєте, що там Нудль був? Я ж не казав», — і спробував якось виштовхнути їх із гортані, а тоді подумав іще раз, і ще раз, і ще раз, і сказав:

— Та просто сидів і дивився, вашсть. Роззявивши рота. А тоді вибіг.

— Ясно. Божечки. Дякую, Липучко Майкле. Можеш іти.

Жебрак на мить замислився.

— Старий Тхір Рон казав, що вашсть іноді платять за відомості, — сказав він.

— Справді? Казав? Він таке справді казав? Що ж, цікаво, — Ветінарі щось записував на берегах звіту. — Дякую.

— Е-е...

— Може, тебе заарештувати?

— Е-е. Ні. Доброго вам здоров’я, вашсть, — пробурмотів Липучка Майкл і побіг геть.

Коли кроків жебрацьких чобіт вже не було чути, патрицій підійшов до вікна, зупинився, склав руки за спиною й зітхнув.

«Можливо, — думалося йому, — існували десь міста-держави, де правителям треба дбати про якісь дрібниці... набіги варварів, баланси виплат, убивства, виверження вулканів неподалік. Але не існувало людей, які би діловито відчиняли двері дійсності й метафорично казали: „Здоров, заходьте, як добре, що ви прийшли, яка гарна у вас сокира, до речі, чи не можна часом на вас трохи заробити, доки ви тут?“». Іноді лордові Ветінарі було цікаво, що сталося з паном Гонґом. Звісно, всі знали. Але тільки в загальних рисах. Достоту не знав ніхто.

Що за місто. Навесні річка спалахує. Десь раз на місяць вибухає приміщення Гільдії алхіміків.

Він пішов назад до столу й зробив ще одну нотатку. Його лякала думка, що він збирається декого вбити.

Але тоді він узяв партитуру Фонделевої прелюдії в соль-мажорі й розпочав читання.

Сюзен пішла у провулок, де лишила Хропунця. Навколо нього на бруківці лежало зо п’ятеро чоловіків —