Читати книгу - "Мертвим не болить"

Горбатюк відклав виделку, зібгав у кулаці серветку. Я обіперся об стіл. Кортить довідатися про нього до кінця. Щоб уже без сумніву.

— Скажіть, ви не танкіст?

— Авжеж! Танкіст! — з гордуватою радістю каже Горбатюк.— Три роки в танковій армії. Від Великих Лук до Берліна. Усі стежки-доріжки пройшов.

Вибух веселого сміху поза його спиною обриває фразу. Біля чорнявки, поклавши на її коліна широку руку, всміхається кремезний блондин.

— А тихіше не можна? — суворо запитує Горбатюк.

— Можна,— відповідає крайній за столиком хлопець у темному костюмі, світлобровий, з круглим обличчям.

— Ерно, просять на півтону нижче.

— На півтону нижче! — грайливо наказує дівчина сусідові.

Той, почекавши, поки за столом стихне пожвавлення, з тим же підкресленим пафосом говорить далі:

— Ну, скажіть! Скажіть, чому я її кохаю? Що в ній? Постава? Грація? Дивовижна краса? — наївно округливши очі і жестикулюючи широкою рукою, запитує він. — Шпінгалет! Кого вона народити може, така блоха? Хіба що іншу блоху. Це в біологічному плані. А в громадсько-політичному?..

— Відставка! Хвіст з політекономії... — самокритично повідомляє Ерна.

— Грубіянка! — підказує блондинка, найближча до неї.

Інші за столом кричать:

— Задирака й насмішниця!

— У стінгазеті її протягнули...

— Сперечається з ректором...

— Правильно. Усе так. Дякую за допомогу. Суцільний пережиток минулого. І частково майбутнього. А я кохаю її. І все. Так поясніть мені чому. Ви! Філософи! Моралісти! Комсорги! Біологи! Чому, га?

Він удавано знизує плечима. Хлопці наперебій щось намагаються довести. Лиш Ерна дуже хитро посміхається під його рукою. Вона ж бо розуміє оці його «чому».

— Ну, так що! Візьмемо? — для годиться запитує Горбатюк і наливає решту.— Як кажуть, щоб не останню...

— Ну...

— А зрештою, куди поспішати? Посидимо до закриття.— Він відставляє чарку і закурює. Смачно затягується. Потім вдивляється в мене.

— Дивлюся, щось невеселий. Чому, характер такий?

— Характер.

— Звідки приїхав?

— Та тут недалеко. З-під Мінська.

— Еге. Білорус, значить. А де працюєш?

— У клубі.

— Значить, по культурній лінії?

Мені неприємні оці його розпитування, і, щоб припинити їх, я звертаюся до нього:

— А ви по якій лінії?

— Я юрисконсульт. На півставки. Більше невигідно — пенсію вріжуть.

— Зрозуміло. Пенсіонер.

— Та щось на зразок того. У мене вислуга. Усього двадцять вісім. З пільговими, зрозуміло.

«Нічого собі, як кажуть, протрубив чоловік! Двадцять вісім років солдатської лямки не жарти! У мене три, і тих переживань на все життя...»

— Ех, шкода, пивця не замовили! Духота така.

Він повертається до зали і кличе офіціантку:

— Дівчино! Дівчино! На хвилинку...

Але «дівчина» не чує або не хоче чути і йде собі між столів на кухню. Тоді він піднімається.

— Ти посидь. Я таки замовлю...

За столом я залишаюся сам.

23

— У хаті зовсім темно (чи, може, так мені здається) і дуже людно. Ну, так людно, що якийсь час я не знаю, куди ступити від порога. І я стою, вглядаюся крізь напівтемряву у невиразні плями облич, людських постатей на лавах і на підлозі. У ніс б’є гострий запах перекису водню. Це подає надію — значить, медик тут є, буде на кого покластися.

— Он ще один захисничок! — з легким гуморком хтось гукає від стіни.— Ну, як там: турнули німецьких загарбників?

Я не маю ніякого бажання розмовляти. Тим більше з таким ось дотепником. Та по якихось його грайливих нотках відчуваю, що тут є жінка, і приглядаюся в пітьмі, чи не Катя.

— Відбилися,— кажу я.

Від чорної круглої груби, біля якої пораються бійці, на мій голос повертається хтось у кожушку. Справді, з-під шапки дивляться на мене знайомі Катині очі.

— А, молодший! А тут дружок уже зовсім носа похнюпив. Думали, кінець тобі.

Катя встає, і тоді я бачу внизу на розстеленій шинелі Юрка. Він лежить на спині, без гімнастерки, туго перев'язаний на грудях бинтами, і ледь помітно силкується усміхнутися мені.

На когось наступивши, не зважаючи на лайку, я пориваюся до сябра і незграбно опускаюся біля нього на коліно.

— Юро! Юр... Ну, як тобі? Легше? Га, Юрко?

Я вглядаюся в його сіре, без жодної кровинки лице з гострим носом, не схожим на Юрків. Без відповіді відчуваю: справи його кепські. Погано Юркові. Ще й як погано!

— Так, нічого... Легше,— ворушить губами Юрко.

В його затінених очах на мить спалахує радість, яка, проте, відразу ж і згасає. Я все це бачу. Я розумію... і я хочу його підбадьорити.

— Знаєш, відбилися! Танки підійшли. А то був би нам капут. Тепер ми тебе до шпиталю. У першу чергу,— кажучи, я і вірю, що відправлю його! Тепер я вже доможуся. Але тут побіч хтось недовірливо сопе.

— Диви, відправиш! Літаком хіба?

— Чому літаком? — розгублено запитую, і раптом ця репліка мене насторожує. Я повертаю голову — під стіною біля самих дверей з гвинтівкою поміж колін сидить та смокче цигарку якийсь боєць. І поруч (ти дивись, знову тут!) куняє мій німець.

— Чому літаком? — відчуваючи щось недобре, перепитую я.— Машиною, підводою відправимо. Бачите, тяжкопоранений?!

— Гм!.. Ми то бачимо. А ось ти...

— А що? Чого я не бачу?

Я вже готовий зірватися, розважливості мені не стає, не витримують нерви. Що тут ще сталося?

— Втрапили, ось що. Між молотом і ковадлом...

— Гей, ти там! — суворо лунає з кутка від стола знайомий голос.— Припинити розмови.

Ну аякже, тут і капітан Сахно... В темному кутку. Його майже не видно звідси, а він, очевидно, бачить усіх. І щось він дуже вже по-начальницькому прикрикує— мабуть, старший за званням. Як від болю, стенувшись від нервового передчуття, я поглядаю то на нього, то на бійця біля порога. А той змовкає і тільки підморгує мені одним оком:

— Зрозумів?

Так, зрозумів. Авжеж, недовго знову втрапити під удар, коли в тилу чортзна-що. Чого тут дочекаєшся, крім удару, оточення, розгрому. Але ж є й наші танки. Це їм не сорок перший рік. Ні, мабуть, панікувати ще рано. Ще побачимо, хто втрапить на ковадло...

— Облиште, чого носи повісили! — каже Катя, пробираючись до