Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вузенькою стежкою попід тином ми виходимо на вулицю і відразу наштовхуємося на «віліс» та «додж». Вони дбайливо поставлені під стіною хати. Біля них кілька командирів. Попереду видно високу сіру папаху на маленькому верткому полковнику. Цей полковник якимось злим викриком спиняє всю нашу групу:
— Хто командир?
Хлопці, спиняючись по одному, сумно мовчать, ще сповнені пережитим. Навіть не віриться, що залишилися живі. А скільки загинуло у вирвах!.. Полковник нетерпляче переступає валянками і стьобає себе дубцем по халяві. Обіч поставали ще кілька командирів з його свити. Усі похмуро дивляться на нас.
— Хто старший, я питаю? — з прихованою погрозою викрикує полковник.
— Ну, я старший,— підходячи, каже Євсюков. Він, як і раніше, розхристаний, під курткою видно спідню сорочку. Бинт на шиї увесь у крові.
— Хто ви такий? Ваше звання? — тоном, який не обіцяє нічого доброго, питає полковник і стискає щелепи.
— Старший артмайстер старшина Євсюков,— похмуро рапортує старшина, приставивши ногу до ноги.
— Чому пішли з висоти? Хто дозволив? — суворо питає полковник і впритул наближається до старшини. Той напружується і кидає на полковника недобрий, затятий погляд.
— А хто нам наказував там бути?
Полковник пересмикується від такої зухвалої відповіді і силуваним басом кричить:
— Що? Я вас питаю, хто дозволив залишити висоту? Ви що — в трибунал захотіли?
Євсюков якось невлад з цією суворістю тяжко зітхає і розслаблюється усією своєю великою постаттю.
— Ех, де ви раніше були, товаришу полковник!
Маленьке, чисто виголене обличчя полковника червоніє від обурення.
— Мовчать! Ви з ким розмовляєте?
— Та йдіть ви!.. — раптом кидає старшина і, схиливши голову, рішуче йде на вулицю. Він якось аж хитається, ніби п'яний. Хтось із командирів відступає з дороги, даючи йому пройти. Двоє піднімають на шинелі пораненого. Хлопці помалу ідуть за своїм командиром.
— Старшина! Наказую повернутися! — кричить полковник.
Услід за всіма йду і я. Саме підходжу до них, і десь усередині в мене розгорається з несподіваною силою відчуття образи і несправедливості.
— Він танки спинив. Якби не він, німці були б уже тут.
Полковник утуплює в мене гострий погляд і хвилину ошелешено дивиться, ніби не розуміє, що я сказав.
— Ви хто такий?
— Молодший лейтенант Василевич! — відразу ж випалюю я в його зле обличчя. Я не боюся. Що він мені зробить, пораненому? Усе, на що ми спромоглися, було з нашої доброї волі. Не сподіваючися уже вижити, ми лягли під самісінькі танки. Справді, де ти був тоді, товаришу полковник?
— Марш туди, молодший лейтенант! Наказую підрозділу захищати висоту!
— У мене немає підрозділу.
— Як нема? Де ваш підрозділ? Марш один, сам! Чорт вас забирай! Я вас примушу!..
— Я поранений! Ось, не бачите? — кричу я у відповідь. Після пережитого цей тон і вимогливість, увесь цей наскок невідомого полковника дратує і злить до нестями.
Полковник щось кричить і кидається до мене, замахнувшись своїм дубцем. Але тут десь побіч бахкає вибух, який, мабуть, уперше в житті мене не лякає. Соломою і якоюсь потерухою б’є нас в обличчя, чимось горілим, чорним густо обсипає довкола сніг. Полковник падає, і тоді я наперекір собі самому несподівано схоплююся: чи ж він не забитий? Чорт з ним, хай би ліпше жив! Усе ж таки хоч який, але командир! Проте я даремно хвилююся. Незабаром полковник підводиться, вискакують з-під машин його командири, і хтось переляканим голосом стривожено гукає:
— Товаришу полковник, генерал!
На вулиці до нас збочує ще один «віліс». Полковник похапцем обтрушує сніг з бекеші, а я, байдужий до всього, бреду собі туди, куди пішли наші. Мене вже не затримують: не до мене. Незабаром чую, як генерал починає лаяти полковника.
— Що у вас тут робиться? Чому дороги не перекрили? Чому не виконали наказ про передачу ВНАПа [10]? Нехлюйство і головотяпство! Я знімаю вас з командування...
Виявляється, полковник сам не виконав наказу, тому так і накинувся на нас. Але ми не можемо замінити собою протитанковий полк. Ми можемо тільки загинути. Однак ми вже зробили щось досить значне, до чого не має жодного стосунку цей полковник. І це дає нам право не підкорятися. Ще не зовсім усвідомлено, але я відчуваю непохитність нашої правоти в цьому конфлікті.
Я бачу попереду — якийсь боєць із забинтованою рукою щось там питає іншого, зустрічного, і той показує йому вздовж вулиці. Неважко здогадатися, що вони мають на увазі. Я іду за тим, перев'язаним, намагаючись мати його на оці. Тим більше що вже темніє. Сонця на небі вже нема, і поміж хатами осідає вечірня пітьма. Дивно, як швидко скінчився день, що там, на пагорбку, здавався нескінченно довгим. Танки в іншому кутку села кудись відходять. Тепер стрілянину та скрегіт болванок чути за пагорбком у степу. Звідти видно й дим — чи від того, підпаленого капітаном, чи, може, вже від нового. А може, і від нашого — і таке можливе...
Попередні мої переживання помалу вщухають, і мене дедалі більше огортає неспокій за Юрка — чи ж хоч живий? Невже не виживе, помре тепер, коли дивом вибралися з самого пекла. А тепер наші танки, певно, німців сюди вже не пустять. Тим більше що з'явився генерал. Він таки наведе порядок. Так гадаю я, шкандибаючи вулицею. Власне, мені хочеться, щоб так було. Я страшенно втомлений, почуття мої притупляються. Єдине бажання, що опановує мене,— прибитися до тепла і прилягти.
Боєць попереду завертає в якусь хатину з вікнами, облямованими синім. Це будинок під бляхою, з високим ганком, мабуть, колишня сільрада або управа. Незабаром з допомогою своєї милиці-карабіна добираюся туди, кульгаючи, і я. Скрипучі двері неохоче відчиняються, пропускаючи мене всередину.
22
— Ну, може, й по третій? Коли не пощастило з готелем, то хоч вип’ємо,— каже Горбатюк. Він розчервонівся на обличчі, помітно подобрішав.— А чому не їси?
— Я їм.
— Що це за їжа! Згадай, як на фронті, було, їли... Казанок пшоняної на двох і за хвилину — як вилизаний. Ординарцеві й мити не треба.
— Казанок давали на чотирьох. Принаймні у піхоті.
— Ну, в піхоті я не був,— добродушно признається Горбатюк.
Перед нами ще щось виблискує в карафці. Він під’їв, повнуваті щоки його вгодовано блищать, очі по-доброму примружені. Готовий подобрішати і я. Врешті, дідько
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.