Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Їх зупиняємо ми, – уточнив Воїн спокійно. – Але не хизуємося цим. Більшість людей взагалі не знає про існування нашого братства. Так легше зберігати секрети.

– Ти особисто брав участь у тій вилазці, так? – з цікавістю запитала я. – Ну, у тому немертвому поселенні.

Діор коротко кивнув і скривився, явно не бажаючи більше говорити на цю тему. Я уявила, що йому довелося там робити, і вирішила не наполягати на подробицях. Уява і так чудово впоралася за мене. Навіть пересмикнуло від видовища, що намалювалося в голові.

– Не всі вампіри такі, – сказала обережно.

Воїн промовчав. По його непроникному обличчю важко було сказати, що думає з приводу моїх слів. Але мені чомусь важливо було переконати його в цьому. Так що після паузи продовжила:

– Якби вони всі були, як той вампір, ви навряд чи впоралися б з наслідками. Нормальні вампіри рідко осушують жертву до кінця. Та і то скоріше через необережність. Нас вчать зупинятися до того, як стане запізно. І людина потім за кілька днів відновлює втрату крові. Ще їй можна навіяти, щоб нічого не запам’ятала.

– Досить! – він обірвав мене так різко, що я здригнулася. – Я не хочу про це слухати!

Його бурштинові очі запалали вогнем. І до мене з запізненням дійшло те, що чомусь вилетіло з голови. Діор не просто привабливий хлопець, з яким ми разом потрапили в халепу. Він – винищувач нечисті, для якого більш правильно було б скрутити мені шию, ніж вислуховувати міркування про нешкідливість вампірів.

Уявила, як Діору було чути мої слова, і похолола. Ще недавно я сама сприймала необхідність пити кров так само, як і він. З огидою та жахом. То чому вважаю, що він має перейнятися тим, що для нього неприйнятне? Та й, поклавши руку на серце, я і сама продовжувала вважати те, що зі мною сталося, неправильним. Якби мені надали можливість знову стати звичайною людиною, нехай я і втратила б при цьому всі переваги вампірів, то погодилася б, не замислюючись. То чому зараз повторюю слова наставників, котрі намагалися переконати нас, що в поглинанні їжі подібним чином немає нічого поганого, головне не перетинати межу?

Невже я і справді змінююсь? Сама того не бажаючи, починаю приймати свою вампірську сутність? І те, що Діор учора напоїв своєю кров’ю, викликало ілюзію того, що він на моїй стороні. Та нічого подібного! Його, напевно, вивертало від того, що довелося зробити.

Не знаю, що побачив Воїн на моєму обличчі, але в якийсь момент похмуро запитав:

– Що з тобою? – потім, повагавшись, додав: – Пробач, якщо я був занадто різкий.

– Все гаразд. Я розумію. Такі, як я, викликають в тебе огиду. І те, що нам доводиться робити заради підтримки життя, також. Я намагатимусь якомога довше стримуватися, щоб тобі не довелося бачити це знову.

– Тобі все одно доведеться підживлювати сили, – буркнув Діор. – Треба буде купувати для тебе тварин по дорозі.

Воїн швидко глянув у бік вікна, залишаючи невисловленою думку: «Якщо ми, звісно, взагалі звідси виберемося».

– Діоре… – я завмерла, не знаючи, як сказати йому ще одну невтішну новину. – Я не зможу постійно харчуватися тваринами. Вони не дають достатньо життєвих сил.

Воїн зчепив зуби і глухо промовив:

– Що ж, тоді доведеться напувати тебе своєю кров’ю.

– Ти не зможеш це робити постійно, – заперечила я. – Занадто ослабнеш.

– Гаразд, поміркуємо про це потім, – він хитнув головою і поглянув на тіні, що густішали по кутах. – Сутеніє. Спробуй знову встановити зв’язок з розумом перевертнів.

Я підхопилася на ноги з деяким полегшенням. Продовжувати цю розмову було важко для нас обох.

Влаштувавшись біля вікна, почала вдивлятися в ті місця, які вранці показав Діор. Навіть розрізнила плече, що промайнуло за деревом. Спробувала доторкнутися до розуму перевертня. Відчула звірячу лють, що просочувала все його єство. Якщо раніше в ньому і було щось людське, то зараз ним керували лише інстинкти. Воля альфи – єдине, що утримувало тут. У той час як все в ньому прагнуло вирушити на пошуки здобичі, дати волю внутрішньому звірові. Але воля альфа була настільки сильна, що перевертень завзято стежив за дверима, немиготливим поглядом дивлячись на них. Зараз я бачила ці двері його очима.

Обережно торкнулася розуму другого перевертня. Він так само стежив за вікном. Чув наш запах зсередини хатини. І він викликав у ньому лють і ненависть, бажання роздерти на шматки. Через те, що ми вбили його одноплемінників. Мене він теж сприймав ворогом, бо я була з Діором. Самиця ворога – ось, ким мене вважали перевертні. І жаліти не збиралися.

Я спробувала надіслати в мозок другого перевертня образ, щоб перевірити, чи зможу якось на нього впливати. Заєць, що біжить лісом. Я уявила його так чітко, наче сама бачила.

Перевертень ледь чутно рикнув, його ніздрі затремтіли. Вийшло! Можна спробувати з ілюзією, поки що слабкою. Дивлячись очима перевертня, послала ілюзію променя світла, що слизнув по колодязю. Перевертень сприйняв це як загрозливий рух, і, не роздумуючи, випустив стрілу. Його напарник повернувся до нього і запитав, що сталося. Той знизав плечима, не знаючи, що змусило його це зробити.

Чудово! З одним вийшло. Але як навіяти ілюзію відразу на обох? Я ніколи цього раніше не робила. Спробувала зв’язатися одночасно з розумом двох перевертнів, але не вийшло. Я весь час перемикалася на когось одного. Вилаялася і зчепила зуби.