Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

ГЛАВА 8

Вранці я почувалася настільки добре, що Діор без остраху зміг випустити мене з кола. Поки я спостерігала за тим, як він снідає, наважилася озвучити власні думки:

– Що ми будемо робити далі? Адже вічно так сидіти не зможемо.

– Я міркую над цим, – похмуро відгукнувся Воїн, відпиваючи воду з кухля.

– Може, поміркуємо разом? Я могла б якось тобі допомогти.

Він зміряв мене скептичним поглядом. І я з обуренням зрозуміла, що за серйозного помічника не сприймає.

– Взагалі-то я не звичайна людина, – нагадала, гордо випнувши груди.

– Стріляти з арбалета вмієш? – поблажливо запитав Діор.

– Ні, але…

– Ножі чи диски метати?

Я замотала головою.

– Хоча б у рукопашній змогла б за себе постояти?

– З перевертнями навряд чи, – зітхнула я.

Діор багатозначно посміхнувся.

– Тож як ти мені зможе допомогти? Сиди краще і не висовуйся.

– Морок! – несподівано згадала я про свою таємну зброю і переможно поглянула на Діора.

– А це вже цікаво, – у задумі простягнув він. – Навіяти на перевертнів морок зумієш? Наприклад, щоб їм здалося, що я вийшов з дому, і вони почали стріляти у мій фантом. За цей час я міг би дістатися до них по-справжньому.

Я замислилася, потім невпевнено промовила:

– Раніше мені вдавалося навіяти морок, тільки якщо супротивник знаходився в полі мого зору. Та і я не знаю, чи зможу використовувати цю здатність вдень. Зараз мої сили набагато менші.

– Принаймні ми можемо спробувати, – сказав Діор.

Схоже, моя ідея з мороком йому сподобалася. Я збадьорилася, радіючи, що виявилася хоч чимось корисною.

– Ходи сюди.

Діор підійшов до вікна і злегка прочинив віконниці. Небагато. Тільки щоб хоч щось бачити.

Я слухняно наблизилася і завмерла за його спиною.

– Один знаходиться за тим товстим дубом, ще й прихований огорожею. Другий за кілька кроків праворуч. Спробуй встановити зв’язок з їхнім розумом. Але дій обережно. Не бажано, щоб вони щось відчули. Це змусить їх насторожитися та подвоїти пильність.

Діор поступився мені місцем біля вікна. Я зосередилася, намагаючись доторкнутися до розуму першого з ворогів. Виходило важко. Може, через те, що при світлі дня здібності вампіра значно слабшали. Про те, щоб при такому розкладі навіяти морок, не могло бути й мови. Про що я, зітхнувши, і зізналася Діору.

– Тоді дочекаємося ночі, – вирішив він.

А що ще лишалося? Іншого виходу все одно не було.

Щоб вбити час, я знову зайнялася хатніми клопотами, а Діор порався зі зброєю. Якщо нам все ж таки вдасться втілити наш задум, то вона йому сьогодні вночі дуже знадобиться!

Винагороджуючи себе за вчорашнє вимушене мовчання, я говорила без упину. Та й за розмовами набагато легше відгородитись від тривожних думок. Мені навіть вистачало невигадливого відгуку Діора у вигляді хмикання чи коротких зауважень. Сама не помітила, як розповіла Воїнові все своє життя до потрапляння у Сутінковий світ. І навіть частково про те, як жила там. Чомусь відчувала, що можу йому довіряти, і він не використає це проти мене. Звичайно, про суто вампірські секрети не розповідала. Але те, що стосувалося мене особисто, не приховувала.

Зауважила, що друга частина моєї розповіді дуже зацікавила Діора. Особливо він вразився, коли я розповідала про раси, що мешкають у Сутінковому світі. Діор навіть відірвався ненадовго від своїх залізяк. Я зі сміхом розповіла йому про дуель на витривалість між Асдусом і його супротивником. Про адратів, що харчуються трупами. Про гральний заклад Сутінкового світу. Про решту, з чим довелося зіткнутися. Він слухав це все якось замислено.

– Я і не припускав, що там все так, – нарешті, сказав Діор, коли я зробила паузу в нескінченному потоці своєї балаканини.

– А як ти уявляв Сутінковий світ? – зацікавилася я, плюхаючись за стіл навпроти нього.

– Темним і похмурим місцем, де навіть сонячного світла немає. А моторошні чудовиська пожирають одне одного і тільки й чекають можливості пробратися до світу людей.

– Якщо чесно, то я теж раніше приблизно так і уявляла, – зізналася я. – А коли вперше побачила немертвого, мало не знепритомніла від жаху.

– Бачив я якось поселення, де людей перетворили на таких істот, – несподівано зізнався Діор. – Хоч ти і кажеш, що вампіри намагаються без потреби таке з людьми не робити, я бачив протилежне. Один упир все поселення осушив. А потім змусив живі трупи нападати на всіх, хто з’являвся поблизу. З урахуванням того, що варто їм вкусити живу людину, та ризикує теж перетворитися на таку істоту, їх лави постійно поповнювалися.

– Напевно, це був вампір-відступник, – з виглядом знавця повідомила я, згадуючи почерпнуті на заняттях відомості. – Деякі вампіри повстають проти встановлених правил і творять такі звірства. У Сутінковому світі його б свої ж і зупинили. Але в справи людського світу Володар не втручається, – згадавши про Ербіна, я мимоволі зітхнула. Як же не вистачало його підтримки! – Тільки такі відступники все одно довго не живуть. Врешті люди їх зупиняють самі.