Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Це спосіб маскування для бідняків, – пояснив я. – Вона зазвичай приховується під маскою глупоти. Якщо ви придивитеся уважніше, то помітите, що бабусенція не дурніша за нас із вами. До речі, вона цілком переконана, що пістолет лежав на своєму місці в середині дня в четвер. Що зненацька зробило її такою впевненою?

– Не маю найменшого уявлення.

– Ви думаєте, вона має слушність?

– Тут також я не маю найменшого уявлення. Я не здійснюю інвентаризацію своїх речей щодня.

Я окинув поглядом маленьку віталеньку. Кожна полиця і стіл були завалені найрозмаїтішим непотребом. Лоренс жив посеред такого мистецького безладу, який дуже скоро довів би мене до божевілля.

– Іноді мені доводиться докладати неймовірних зусиль, щоб знайти ту або ту річ, – сказав він, простеживши за моїм поглядом. – Зате все в мене лежить під рукою, а не запхане невідь-куди.

– Атож, у вас ніщо не запхане невідь-куди. А може, воно було б і ліпше, якби пістолет не лежав на видноті, а був запханий до якоїсь схованки.

– Ви знаєте, я чекав, що коронер скаже щось подібне. Але ці коронери – такі йолопи. Він би мав висловити мені осуд чи як воно там у них називається.

– До речі, – запитав я. – А чи був заряджений ваш пістолет?

Лоренс похитав головою.

– Я не такий необережний. Він не був заряджений, але біля нього лежала коробка з патронами.

– Але пістолет виявився зарядженим усіма шістьма патронами, один із яких був вистріляний.

Лоренс кивнув головою.

– І чия рука з нього вистрелила? Поки що мене ні в чому не звинувачують, але якщо справжнього вбивцю не знайдуть, то мене підозрюватимуть у злочині до кінця моїх днів.

– Не кажіть так, хлопче.

– Але ж я правду кажу.

Він замовк і спохмурнів. Потім трохи отямився і сказав:

– Але дозвольте мені розповісти вам, що я робив учора ввечері. Ви знаєте, у старої міс Марпл є кілька цікавих думок.

– Тому її так і недолюблюють, я думаю.

Лоренс став далі розповідати свою історію.

Він послухався поради міс Марпл і пішов до Старої Садиби. Там з допомогою Анни він зустрівся з її покоївкою. Анна просто сказала:

– Містер Реддінґ хоче поставити тобі кілька запитань, Розо.

Після чого вийшла з кімнати.

Лоренс був дещо знервований. Роза – симпатична дівчина років двадцяти п’яти – дивилася на нього ясним поглядом, який трохи його бентежив.

– Я хотів би поговорити з тобою про смерть полковника Протеро.

– Гаразд, сер.

– Для мене дуже важливо докопатися до істини – ти повинна мене зрозуміти.

– Так, сер.

– Я думаю, щось могло статися… хтось міг… щось почути або про щось дізнатися…

Сказавши це, Лоренс відчув, що плутається у словах і говорить украй непереконливо, тому подумки став проклинати міс Марпл та її пропозиції.

– Я подумав, чи не могла б ти мені допомогти?

– Я вас слухаю, сер.

Роза відповідала йому як досконало вихована служниця – чемна, завжди готова виконати будь-який наказ і цілком незацікавлена.

– А хай воно все западеться, – сказав Лоренс, – невже ви не обговорювали цю подію в холі, де збираються слуги?

Ця атака трохи похитнула незворушність Рози. Вона втратила свою досконалу витримку.

– У холі, де збираються слуги, сер?

– Чи в кімнаті економки, чи в комірчині лакея, чи де там ви збираєтеся, щоб побазікати. Десь тут має бути таке місце.

Роза мало не захихотіла, і це підбадьорило Лоренса.

– Послухай-но мене, Розо, ти надзвичайно мила дівчина. Я переконаний, ти повинна зрозуміти, як я себе почуваю. Мені зовсім не хочеться, щоб мене повісили. Я не вбивав твого хазяїна, але багато людей думають, що вбив його я. Невже ти не можеш мені допомогти?

Я можу собі уявити, що в цю мить Лоренс мав надзвичайно привабливий вигляд. Його гарна голова була відкинута назад, а ірландські сині очі світилися благанням. Роза розм’якла й капітулювала.

– О, сер! Я переконана – кожен із нас допоміг би вам, якби міг. Ніхто з нас не думає, що то ви скоїли вбивство, сер. Повірте мені, ніхто.

– Я знаю, моя люба дівчино, але ваша думка не допоможе мені виправдатися перед поліцією.

– Поліцією! – сказала Роза, похитавши головою. – Я мушу сказати вам, сер, що ми не дуже високої думки про інспектора, який називає себе Слеком. Чи й не поліція!

– Хай там як, а поліція має велику силу. Ти сказала, Розо, що готова допомогти мені. Я не можу позбутися відчуття, що ми багато чого ще не знаємо. Наприклад, про ту леді, яка приходила навідати полковника Протеро увечері напередодні того дня, коли його вбили.

– Про місіс Лестрандж?

– Так, про місіс Лестрандж. Я не можу позбутися відчуття, що в тому її візиті було щось дивне.

– Атож, сер, усі ми думаємо те саме.

– Ви думаєте те саме?

– Так, сер, адже прийшла вона без попередження й захотіла зустрітися з полковником. А потім між ними відбулася тривала розмова – ніхто не знає, про що вони там говорили. А місіс Симонс – вона працює тут економкою, сер, – стверджує, що та леді не належить до жінок порядних. Та після того, що сказала Ґледді, я взагалі не знаю, що думати.

– А що сказала Ґледді?

– О, нічого, сер! Ми з нею лише трохи побазікали – як воно завжди буває.

Лоренс подивився на неї. Йому здалося, вона щось приховує.

– Мені дуже цікаво знати, про що була розмова між полковником Протеро та місіс Лестрандж.

– Так, вони довго розмовляли між собою, сер.

– Думаю, ти знаєш, про що вони розмовляли, Розо?

– Я? Ой, ні, сер! Нічого я не знаю. Звідки я могла б знати?

– Послухай-но мене, Розо. Ти сказала, що хотіла б допомогти мені. Якщо ти що-небудь підслухала з тієї розмови, бодай що-небудь, це може виявитися надзвичайно важливим, повір мені, надзвичайно важливим… Я був ти так тобі вдячний. Зрештою хтось мусив мати нагоду – хай навіть дуже коротку – щось підслухати.

– Але я не мала такої нагоди, сер, справді.

– Тоді хтось інший її мав, – не відступався від свого Лоренс.

– Не знаю, сер…

– Розкажи мені, Розо все, що тобі відомо.

– Я не знаю, що мені сказала б Ґледді, якби я…

– Вона сказала б, щоб ти мені про все розповіла. До речі, хто вона, Ґледді?

– Вона працює на кухні, сер. Вона вийшла, щоб зустрітися зі своїм хлопцем, і проходила повз вікно, – скляні двері кабінету, – а хазяїн саме розмовляв там із леді. І, звичайно ж, він розмовляв дуже гучно, наш хазяїн завжди так розмовляє. І природно, Ґледді стало цікаво… ну, розумієте…

– Звичайно ж, це цілком природне почуття, – сказав Лоренс, – підслухати щось таке, що тобі випадає нагода підслухати.

– Але вона нікому не розповіла про те, що вона там почула – нікому, крім мене. І нам обом здалося, що та розмова була дуже дивною. Але Ґледді нікому нічого не могла розповісти, ви ж розумієте, бо якби стало відомо, що вона вийшла на побачення зі своїм хлопцем, вона мала б великі неприємності з місіс Прат – це наша кухарка, сер. Але я переконана, вона захоче вам усе