Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Коли все це закінчиться, я поїду за кордон. – Вона завагалася, а тоді продовжила: – Я поїду за кордон зі своєю матір’ю.

Я здивовано подивився на неї.

Вона кивнула головою.

– А ви досі не здогадалися? Місіс Лестрандж – моя мати. Вона… вона помирає, ви, певно, знаєте. Вона хотіла побачитися зі мною, а тому приїхала сюди під вигаданим прізвищем. Доктор Гейдок їй допоміг. Він дуже давній її друг – колись він був у неї закоханий, про це неважко здогадатися. У якомусь розумінні він її досі не розлюбив. Вона дуже приваблива навіть тепер. Хай там як, а доктор Гейдок зробив усе можливе, щоб допомогти їй. Вона приїхала сюди не під власним прізвищем, щоб уберегтися від балачок і пліток, які так полюбляють наші люди. Вона прийшла побачитися з батьком того вечора і сказала йому, що помирає й дуже хоче побачитися зі мною. Проте батько повівся, як звір. Він сказав, що вона втратила право домагатися зі мною зустрічі і, мовляв, я думаю, ніби вона мертва, – так, ніби я коли-небудь у це вірила. Такі чоловіки, як мій батько, ніколи не бачать нічого далі від свого носа.

Але моя мати не належить до тих жінок, які легко поступаються. Вона лише з почуття пристойності вирішила спершу поговорити з моїм батьком, та коли він так брутально відмовив їй, надіслала мені цидулку, і я покинула грати в теніс раніше й зустріла її в кінці стежки о шостій п’ятнадцять. Та наша зустріч була дуже короткою й ми лише домовилися, коли зустрінемося потім. Ми розлучилися о пів на сьому. Потім я була нажахана тим, що її можуть запідозрити у вбивстві батька. Зрештою вона мала підстави бути невдоволеною ним. Тому я пошматувала ножем її давній портрет на горищі. Я боялася, що поліція почне там нишпорити, знайде той портрет і впізнає її. Доктор Гейдок теж був наляканий. Мені здавалося, він іноді думав, що це справді зробила вона. Моя мати – особа відчайдушна. Вона ніколи не думає про наслідки своїх дій.

Вона зробила паузу.

– Це дивне відчуття. Вона і я належимо одна одній. Ми з батьком ніколи не належали одне одному. Але мати – хай там як, а я поїду з нею за кордон. Я буду з нею… до кінця.

Вона підвелася на ноги, і я взяв її руку у свої.

– Нехай Бог благословить вас обох, – сказав я. – Сподіваюся, що одного дня до вас прийде велике щастя, Летиціє.

– Хоч би вже скоріш, – сказала вона, намагаючись засміятися. – Досі воно мене не балувало. Та, власне, це не має такого вже великого значення. Прощайте, містере Клемент. Ви ставилися до мене надзвичайно добре – ви й Ґрізельда.

Ґрізельда!

Я мусив розповісти їй, як жахливо подіяв на мене анонімний лист, і вона спочатку засміялася, а тоді врочисто прочитала мені цілу лекцію.

– До того ж, – повідомила вона, – я хочу стати в майбутньому жінкою вельми тверезою й богобоязкою – такою, якими були отці-пілігрими11.

Я не міг уявити собі Ґрізельду в ролі отця-пілігрима.

Вона провадила:

– Ти розумієш, Лене, у моє життя скоро увійде щось нове, і я стану набагато врівноваженішою, ніж була. У твоє життя воно теж увійде, але у твоєму випадку воно має омолодити тебе – принаймні я на це сподіваюся. Ти вже не називатимеш мене так часто любою дитиною, коли ми заведемо справжню дитину, яка належатиме нам обом. І я постановила собі, Лене, що відтепер я стану справжньою «дружиною і матір’ю» (як про це говориться в книжках). Я мушу також стати доброю домогосподаркою. Я купила дві книжки про домашнє господарство й одну про материнську любов, і якщо це не перетворить мене на ідеальну дружину, то я вже не знаю, що може на мене вплинути. Усі ці три книжки надзвичайно кумедні, хоч і неумисне, я знаю. А надто та, у якій говориться про виховання дітей.

– А ти не купила книжки, що навчає, як треба ставитися до чоловіка, чи, може, усе-таки купила? – запитав я з певним страхом у голосі й пригорнув її до себе.

– Така книжка мені не потрібна, – сказала Ґрізельда. – Я дуже добра дружина. Я ніжно тебе кохаю. Чого тобі треба більше?

– Нічого, – сказав я.

– А ти не міг би сказати бодай один раз, що шалено мене кохаєш?

– Ґрізельдо, – сказав я, – я тебе обожнюю! Я поклоняюся тобі! Я закоханий у тебе дико, безнадійно й зовсім не по-церковному!

У моєї дружини вихопилося глибоке й задоволене зітхання.

Потім раптом вона рвучко відсахнулася від мене.

– Тривога! Сюди йде міс Марпл! Не дай їй нічого запідозрити, гаразд? Я не хочу, щоб мені повсюди підсовували під спину подушки й рекомендували високо підіймати ноги. Скажи їй, що я пішла грати в гольф. Це зіб’є її зі сліду й буде правдою, бо я забула там свій жовтий пуловер, а він мені потрібен.

Міс Марпл підійшла до скляних дверей, зупинилася з вибачливим виразом і запитала, чи вдома Ґрізельда.

– Ґрізельда пішла грати в гольф, – сказав я.

В очах міс Марпл з’явився вираз тривоги.

– Але ж це вкрай необачно – в її стані!

І сказавши це, вона густо почервоніла в милій, старомодній манері, характерній для старих панн.

Щоб подолати миттєве збентеження, ми поквапно заговорили про справу Протеро й про «доктора Стоуна», що виявився відомим злодієм і шахраєм, якого знали під кількома кличками. До речі, міс Крем звільнили від звинувачень у будь-якій співучасті. Після тривалих відмагань вона визнала, що віднесла валізу в ліс, але зробила це тільки тому, що повірила доктору Стоунові, який запевнив її, що боїться суперництва з боку інших археологів, які не зупиняться й перед крадіжкою ради того, щоб дискредитувати його теорію. Дівчина, схоже, проковтнула цю малоправдоподібну історію. Вона тепер, якщо вірити сільським чуткам, шукає собі надійнішого старого парубка, який потребував би секретарку.

Під час нашої розмови я дуже дивувався, звідки міс Марпл довідалася про нашу останню таємницю. Але незабаром у своїй обережній манері міс Марпл допомогла мені це зрозуміти.

– Я сподіваюся, люба Ґрізельда належно подбає про своє здоров’я, – промурмотіла вона й після пристойної паузи повідомила: – Я вчора була в книгарні в Мач Бенгемі…

Бідолашна Ґрізельда: книжка про материнську любов викрила її з головою!

– Я оце подумав, міс Марпл, – несподівано сказав я. – Якби ви вчинили злочин, чи хтось коли-небудь зумів би його розкрити?

– Що за жахлива думка! – обурилася міс Марпл. – Сподіваюся, я ніколи не піду на такий смертний гріх!

– Але ж людська природа є такою, якою вона є, – промурмотів я.

Міс Марпл оцінила мій жарт і відповіла на нього мелодійним сміхом старої панни.

– А ви вмієте пожартувати, містере Клемент. – Вона підвелася. – Але не слід дивуватися, що ви перебуваєте в доброму гуморі.

Вона на мить зупинилася біля засклених дверей.

– Передайте моє ніжне вітання любій Ґрізельді й скажіть, що я вмію берегти таємниці.

Справді, міс Марпл – пречудова жінка…

1

У фунті стерлінгів налічується 20 шилінгів. (Тут і далі примітки перекладача.)

2

Вікарій – священик, який керує парафією, парох.

3

Чоловіча конгрегація англіканської церкви.

4

Радістю життя (фр.).