Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– То я можу піти на кухню й поговорити з нею?

Роза була нажахана цією пропозицією.

– Ой, ні, сер, цього не слід робити! У Ґледді дуже слабкі нерви, щоб ви знали.

Нарешті вони про все домовилися після багатьох суперечок над сумнівними пунктами. Було призначено таємне побачення в кущах.

Тут через певний час Лоренс зустрівся з нервовою Ґледді, що здалася йому більше схожою на тремтячого кролика, аніж на людське створіння. Йому довелося згаяти десять хвилин на те, щоб заспокоїти дівчину, поки тремтяча Ґледіс пояснювала йому, що вона ніколи, ніколи не думала, що Роза може виказати її, адже вона не мислила ніякого зла, справді не мислила, і їй тепер буде непереливки, якщо місіс Прат почує про те, що вона самовільно покинула кухню.

Лоренс запевняв її, умовляв, переконував – і нарешті Ґледіс погодилася розмовляти.

– Якщо ви пообіцяєте, що це залишиться між нами, сер.

– Звичайно, залишиться.

– І не буде використано проти мене в суді.

– Ніколи.

– І ви не розповісте господині.

– Нізащо не розповім.

– Якщо мої слова дійдуть до вух місіс Прат…

– Вони ніколи до неї не дійдуть. А тепер розкажи мені, Ґледіс.

– Якщо в цьому нема нічого поганого…

– Звичайно, у цьому нема нічого поганого. Одного дня ти будеш рада, що врятувала мене від шибениці.

Ґледіс нажахано зойкнула.

– О, звичайно, сер, я не хочу, щоб вас повісили. Хоч я дуже мало чого почула – і почула цілком випадково, ви й самі розумієте…

– Я все розумію.

– Хазяїн явно був дуже розгніваний. «Минуло вже стільки часу, – ось що він тоді мовив, – й ось тепер ви посміли сюди приїхати – яке нахабство!» Я не чула, що відповіла йому леді, але через якусь мить він сказав: «Я рішуче відмовляю вам, рішуче!» Я не можу пригадати все, але схоже було, вони зчепилися в суперечці: вона хотіла, аби він щось зробив, а він відмовлявся. «Це ганьба, що ви набралися нахабства приїхати сюди», – сказав він їй, я пам’ятаю це точно. А ще: «Ви не станете зустрічатися з нею, я вам забороняю», – і це примусило мене нашорошити вуха. Схоже було, леді хотіла сказати кілька слів місіс Протеро, а він не хотів, щоб вона з нею зустрілася. І я сказала собі подумки: «От який у тебе хазяїн. Готовий до всього прискіпатися. А, либонь, і сам він не вельми хороший, коли доходить до діла. Ви тільки його послухайте!» А ще я подумала: «Усі ці чоловіки однакові!» Так я і сказала своєму хлопцеві трохи згодом. Не буду стверджувати, що він зі мною погодився. Почав сперечатися. Але він визнав, що полковник Протеро його здивував, адже він староста в церкві, ходить із тарілкою й дає уроки в недільній школі. «Але такі люди часто бувають найгіршими», – сказала я. Бо саме так казала моя мати – й то дуже часто.

Ґледді засапалася й на мить замовкла, і Лоренс тактовно спробував повернути її до початку розмови.

– Ти щось іще почула?

– Ви знаєте, мені важко точно пригадати, сер. Розмова, власне кажучи, повторювалася. Він сказав раз або двічі: «Я в це не вірю». Саме так і сказав: «Хоч би що там говорив Гейдок, я в це не вірю».

– Він так і сказав? «Хоч би що там говорив Гейдок»?

– Атож. А ще він сказав, що це змова.

– А ти зовсім не почула, що говорила леді?

– Лише кілька слів у самому кінці розмови. Вона, певно, підвелася на ноги й підійшла до вікна. І тоді я почула, що вона каже. У мене аж кров похолола. Я ніколи не забуду її слова: «Але завтра ввечері, ви, можливо, вже будете мертвий», – сказала вона. З такою злістю! Як тільки я почула про вбивство, то сказала Розі: «От бачиш? А що я тобі казала?»

Лоренс замислився. Він міркував про те, на яку частку розповіді Ґледіс можна було покластися. Хоч вона й була правдива по суті, він підозрював, що дівчина занадто прикрасила й відшліфувала її після того, як довідалася про вбивство. Зокрема він дуже сумнівався щодо точності, з якою Ґледіс переказала останні слова співрозмовниці полковника Протеро. Він думав, що Ґледіс могла вигадати їх, коли їй стало відомо, що полковник справді не дожив до наступного вечора.

Він подякував Ґледіс, щедро винагородив її й запевнив, що місіс Прат не довідається про те, що вона незаконно виходила з дому, і покинув Стару Садибу з наміром усе добре обміркувати.

Одне здавалося йому очевидним. Розмова місіс Лестрандж із полковником Протеро не була мирною, і він був зацікавлений у тому, щоб його дружина не довідалася про її зміст.

Я пригадав розповідь міс Марпл про церковного старосту, який утримував іще одну родину. Чи й тут ішлося про подібну історію?

Я ще більше замислився над тим, яку роль у всій цій історії відіграв доктор Гейдок. Він урятував місіс Лестрандж від необхідності давати свідчення на попередньому розслідуванні. Він зробив усе від нього залежне, щоб захистити її від поліції.

Чи довго триватиме його захист?

Припустімо, він підозрює її в тому, що вона має стосунок до злочину, – чи й далі він намагатиметься вигороджувати її?

Вона дивовижна жінка, жінка, наділена надзвичайними магнетичними чарами. Я й сам не міг допустити думку, що вона пов’язана зі злочином хай там у який спосіб.

Щось у мені стверджувало: «Це не вона!» Чому?

А чортеня в моїй голові відповідало: «Тільки тому, що вона напрочуд гарна й приваблива жінка. Тільки тому!»

Як сказала б у цьому випадку міс Марпл, усі ми носимо в собі надто багато від людської природи.

Розділ двадцятий

Коли я повернувся до церковного дому, то потрапив у самий розпал домашньої кризи.

Ґрізельда зустріла мене в холі й зі слізьми на очах потягла до вітальні.

– Вона від нас іде.

– Хто від нас іде?

– Мері. Вона вже попередила.

Я, якщо визнати щиро, не вбачав у цій новині нічого трагічного.

– Ну що ж, – сказав я. – Доведеться нам найняти іншу служницю.

Моя репліка здалася мені цілком розумною. Коли одна служниця від вас іде, ви наймаєте іншу. Я не розумів, чому Ґрізельда дивиться на мене з таким докором у погляді.

– Лене, ти не маєш серця. Тобі до всього байдуже.

Я й справді поставився до її повідомлення байдуже. Правду кажучи, мене навіть утішила перспектива більше не їсти підгорілих пудингів та недовареної городини.

– Мені доведеться шукати дівчину, знайти її й навчити, – провадила Ґрізельда голосом, у якому бринів гострий жаль до своєї нещасливої долі.

– А хіба Мері навчена? – запитав я.

– Звичайно, навчена.

– Тоді я припускаю, – сказав я, – що хтось підслухав, як вона звертається до нас на «сер» або «мем», і вирішив негайно викрасти її в нас як зразок досконалості. Хоч мушу зазначити, вони будуть розчаровані.

– Річ не в цьому, – сказала Ґрізельда. – Нікому вона не потрібна. Я не бачу нікого, хто захотів би взяти її. Ідеться про її почуття. Вона обурена, бо Летиція Протеро сказала, що вона погано витирає пилюку.

Ґрізельда часто робить дивовижні твердження, але це здалося мені таким дивним, що я засумнівався в тому, чи правильно її зрозумів. Мені здалося