read-books.club » Детективи » Убивство в будинку вікарія 📚 - Українською

Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

235
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Убивство в будинку вікарія" автора Агата Крісті. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 61
Перейти на сторінку:
містере Клемент. Ніколи нічого не забуває. Я вважаю себе неймовірно щасливим, що мені вдалося її знайти.

– Ет! Облиште, докторе Стоун, – сказала дівчина. – Ви мене зіпсуєте.

Я не міг позбутися враження, що друга школа місцевої думки – ті люди, які передбачають у майбутньому законне одруження доктора Стоуна й міс Крем – одержить від мене підтримку, яку я зможу дати на основі своїх практичних спостережень. Я дійшов висновку, що міс Крем по-своєму є надзвичайно розумною молодою жінкою.

– Поспішіть, а то запізнитеся, – сказала міс Крем.

– Так, так, мені треба поквапитися.

Він зник за дверима до сусідньої кімнати й повернувся з валізою в руках.

– Ви від’їжджаєте? – з подивом запитав я.

– Мушу навідатися до міста днів на два, – пояснив він. – Треба завтра побачитися з матір’ю, а в понеділок я повинен зустрітися зі своїми адвокатами. У вівторок повернуся сюди. До речі, я сподіваюся, що смерть полковника Протеро не вплине на мої домовленості з ним. Щодо розкопів кургану, то думаю, місіс Протеро не стане заперечувати, щоб ми продовжували свою роботу.

– Гадаю, що ні.

Коли він це сказав, то я замислився, хто насправді зараз головна особа в Старій Садибі. Не виключено, що полковник Протеро міг залишити заповіт на користь Летиції. Мені було б цікаво ознайомитися зі змістом заповіту полковника Протеро.

– Смерть завжди створює великий безлад у родині, – зауважила міс Крем із якимсь похмурим задоволенням. – Ви не можете собі уявити, які бридкі чвари там іноді виникають.

– Ну, мені час бігти, – заявив доктор Стоун, марно намагаючись утримати в руках валізу, великий плед і велетенських розмірів парасолю.

Я поквапився йому на допомогу. Він запротестував.

– Не турбуйтеся, не турбуйтеся. Я чудово справлюся сам. Немає сумніву, що внизу мені хтось допоможе.

Але внизу не виявилося ані коридорного, ані когось іншого. Я думаю, вони пригощалися коштом преси. Час минав, тому ми вирушили разом до станції. Доктор Стоун ніс валізу, а я – парасолю й плед.

Доктор Стоун між відсапуваннями промовляв короткі й уривчасті фрази мірою того, як ми посувалися вперед.

– З вашого боку це дуже люб’язно… я не мав наміру… турбувати вас… Сподіваюся… ми не спізнимося… на поїзд… Ґледіс – чудова дівчина… справді бездоганна дівчина… така добра й лагідна… боюся, їй не дуже добре жилося вдома… вона має серце дитини… справді, серце дитини. Запевняю вас… хоч між нами й велика різниця років… у нас багато чого спільного…

Ми побачили котедж Лоренса Реддінґа, перед тим як повернули до станції. Він стоїть окремо, інших будівель поблизу нього нема. Там стовбичили на ґанку двоє молодиків у досить чепурному вбранні, а ще двоє зазирали у вікна. Це був клопітний день для преси.

– Чудовий він чоловік, молодий Реддінґ, – зауважив я, прагнучи почути, що скаже мій супутник.

Він був уже надто засапаний на той час, щоб розтулити рота, але спромігся видихнути слово, яке я спочатку добре не розчув.

– Небезпечний, – видихнув він, коли я попросив його повторити сказане.

– Небезпечний?

– Дуже небезпечний. Невинні дівчата… які не зустріли нікого кращого… потрапляють на гачок таким хлопцям… що завжди чіпляються до жінок… негарно вони поводяться…

З його слів я зробив висновок, що єдиний молодик у селі не оминув уваги прекрасної Ґледіс.

– О Боже! – вигукнув доктор Стоун. – Поїзд!

На той час ми вже підійшли до станції і зірвалися у швидкий спринт. Поїзд із Лондона стояв на станції, а поїзд до Лондона вже підходив.

У дверях каси ми зіштовхнулися з досить вишукано вдягненим молодиком, і я зрозумів, що то племінник міс Марпл, який щойно зійшов із поїзда. Я також зрозумів, що цей молодик не любить, щоб хтось на нього наштовхувався. Він пишається своєю незворушністю і своїм виглядом цілковитої відстороненості, а немає сумніву, що вульгарні зіткнення завдають шкоди відстороненості будь-якого виду. Він відсахнувся назад. Я поквапно попросив у нього пробачення, і ми його проминули. Доктор Стоун піднявся сходинками у вагон, а я подав речі саме вчасно, бо поїзд уже смикнувся і якось ніби неохоче зрушив із місця.

Я помахав йому рукою, а тоді обернувся й пішов геть. Реймонд Вест уже від’їхав, але наш місцевий аптекар, який гордо носить ім’я Херувим, щойно вирушив у напрямку села. Я приєднався до нього.

– Мало не запізнилися, – сказав він. – То як, відбулося попереднє розслідування, містере Клемент?

Я повторив йому вердикт.

– О, он якого висновку вони дійшли. Я й думав, що вердикт буде такий. Куди поїхав доктор Стоун?

Я переказав йому те, що сам почув від археолога.

– Йому ще пощастило, що він устиг на поїзд. На нашій лінії ніколи не знаєш, коли він прибуде точно. Я скажу вам, містере Клемент, що це страхітлива ганьба. Неймовірний безлад, так би я це назвав. Поїзд, яким я приїхав, запізнився на десять хвилин. І це в суботу, коли руху майже немає. А в середу – ні, у четвер, так, це було в четвер, – я пригадую, то був день убивства, бо я мав намір написати грізну скаргу на адресу компанії, але вбивство викинуло той намір мені з голови – так, це було в четвер. Я повертався зі зборів Фармацевтичного товариства. Як ви думаєте, наскільки запізнився поїзд, що приходить сюди о 6:50? На півгодини. Точно на півгодини. Що ви думаєте про це? Запізнення на десять хвилин я ще згоден терпіти. Але якщо поїзд приходить сюди не раніше, як о сьомій двадцять, то ви ніяк не зможете дістатися додому раніше, ніж о пів на восьму. Тоді навіщо оголошувати, що цей потяг приходить о шостій п’ятдесят?

– Ви маєте цілковиту рацію, – сказав я і, прагнучи врятуватися від цього монологу, відійшов від аптекаря під тим приводом, що мені треба поговорити з Лоренсом Реддінґом, який наближався до нас від протилежного боку вулиці.

Розділ дев’ятнадцятий

– Я дуже радий зустрітися з вами, – сказав Лоренс. – Зайдімо до мене.

Ми звернули до маленької іржавої хвіртки, стежкою дійшли до дверей котеджу, він дістав із кишені ключ і встромив його в шпарину замка.

– Ви тепер замикаєте двері, – зауважив я.

– Так, – підтвердив він, засміявшись із гіркотою в голосі. – Чи є сенс замикати стайню, коли жеребця вже викрали? Тут у мене щось подібне. Ви знаєте, отче, – сказав він, притримавши двері, поки я заходив у дім, – у цій справі є щось таке, що мені дуже не до вподоби. Щось таке, що надто близько торкається мене. Хтось знав, що в мене зберігається пістолет. А це означає, що вбивця, хоч би хто він був, навідувався в мій дім, і, можливо, навіть випивав зі мною.

– Не обов’язково, – заперечив я. – Усі жителі села Сент-Мері-Мід, либонь, точно знають, де ви тримаєте свою зубну щітку і яким зубним порошком користуєтеся.

– Але чому це має цікавити їх?

– Не знаю, – сказав я, – але воно їх цікавить. Якщо ви станете користуватися іншим кремом для гоління, це стане темою пересудів.

– Певно, вони дуже полюбляють новини, байдуже які.

– Звісно, полюбляють. Адже тут ніколи не відбувається нічого цікавого.

– Але тепер відбулося. І з лишком.

Я ствердно кивнув головою.

– І хто ж їм повідомляє про все це? Про крем для гоління й усе таке?

– Мабуть, стара місіс Арчер.

– Ота стара

1 ... 35 36 37 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство в будинку вікарія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Убивство в будинку вікарія"