Читати книгу - "Воно"

Ніхто нічого не сказав. У світлі вуличних ліхтарів обличчя Білла здавалося блідим і замисленим. Коли на заході прогримів грім, його почули всі.

6

У ПУСТОВИЩІ

Той самий старий місток.

Річі зупинився біля нього. Вони повиходили з машини, підійшли до дорожнього відбійника — того самого старого відбійника — і поглянули вниз.

Те саме старе Пустовище.

Здавалося, за двадцять сім років краєвид зовсім не змінився. Лише застава з шлагбаумом — єдиний новий елемент — здавалася Біллові несправжньою й ефемерною, як намальований фон або проекція, які використовують у кіно для створення комбінованих зйомок. Покручені деревця й підлісок виблискували в тумані, і Білл подумав: «Гадаю, саме це ми й маємо на увазі, коли говоримо про живучість пам'яті, — це або дещо дуже подібне. Ти бачиш щось у певну мить і під певним кутом, цей образ вивільняє емоції, і вони зринають, наче літак у хмари. Ти бачиш знайому картину ясно, як Божий день, і час втрачає силу. Якщо бажання є ланкою між реальним та уявним світом, то коло замкнулося».

— Хо-хо-ходімо, — сказав він і переліз через загорожу.

Вони почали спускатися за ним, увсебіч летів щебінь та пісок.

Сягнувши підніжжя, Білл автоматично глипнув під місток і посміявся з себе — наразі його велосипед стояв прихилений до стіни Майкового гаража. Здавалося, для Сілвера не було ролі в цій п’єсі, хоча після всього, що трапилося, йому це видалося дивним. Білл повернувся до Бена:

— В-в-веди н-нас, — сказав він.

Бен подивився на нього. «Білле, минуло двадцять сім років, годі мріяти», — прочитав він у тих очах. Та потім Бен кивнув і попрямував у підлісок.

Стежка — їхня стежка — давно заросла, тож їм довелося продиратися крізь зарості глоду, шипшини й такої запашної дикої гортензії, що від того аромату їх мало не нудило. Навколо дрімливо сюрчали цвіркуни, а в темряві плавали світляки — перші гості на цій моторошній літній вечірці. Білл гадав, що діти й досі граються тут, однак вони проторували власні доріжки й потаємні стежки.

Вони вийшли до галявини, на якій колись була їхня хатка-клуб, але тепер вона зникла — всюди поросли кущі та похмурі віргінські сосни.

— Дивіться, — прошепотів Бен і перейшов галявину (у їхній пам’яті вона була досі там, її просто перекрили зарості). Він щось піддів. То були махагонієві двері, які вони знайшли біля сміттєзвалища й потім використали в будівництві хатки-клубу, зробивши з них частину даху. Хтось відкинув їх сюди, і, судячи з їхнього вигляду, вони пролежали так років шість або ж навіть більше. На їхній брудній поверхні отаборилися батальйони різноманітних комах.

— Облиш ті двері, Скирте, — пробурмотів Річі. — Вони старі.

— В-в-веди н-нас, Б-бене, — повторив ззаду голос Білла.

Тож вони рушили до Кендаскіґ слідом за ним, узявши трохи лівіше від зарослої галявини, яку вони не помітили. Шум води поступово зростав, проте вони все одно мало не попадали в Кендаскіґ, перш ніж побачили річку: хащі розрослися, затуливши берег сплутаним живоплотом. Земля обвалилася під Беновими ковбойськими черевиками, але Білл вчасно вхопив його за комір сорочки.

— Дякую, — сказав Бен.

— De nada. Ра-ра-раніше я б п-полетів ра-разом із то-то-тобою. К-куди да-далі? Т-туди?

Бен кивнув і повів їх уздовж берега, продираючись крізь колюче віття ожини й розмірковуючи про те, наскільки легше було торувати собі шлях, коли ти на зріст усього лише чотири фути й п’ять дюймів і можеш просто пригнутися та проскочити під більшістю гілляччя — як під тим, що лишилося в пам’яті, так і під тим, що наразі вповільнювало їхній рух. Та все змінилося. «Хлопчики й дівчатка, сьогодні ми вивчимо, що чим більше все змінюється, тим більше воно інакшає. Той, хто сказав, що чим більше все змінюється, тим певніше воно лишається незмінним, вочевидь, був невиліковним олігофреном. Адже…»

Його нога за щось зачепилася, і він гепнув на землю, мало не вдарившись головою в бетонний циліндр насосної станції. Труба майже повністю сховалася за кущами чорниці. Він звівся на ноги й зрозумів, що колючки полишили на руках і обличчі десятків зо два подряпин.

— А то й три десятки, — промовив він, відчувши, як на шкірі виступила кров.

— Що? — перепитав Едді.

— Пусте, — відказав він і нахилився, аби подивитись, об що він перечепився. Певне, якийсь корінець.

Та ні — то залізна кришка. Хтось її зіштовхнув.

«Ну звісно ж, — подумав Бен. — Ми. Двадцять сім років тому».

Проте до нього дійшло, що це маячня, ще до того, як він побачив блискучий, чистий метал, що прокреслював іржу паралельними рисками. Того дня станція не працювала. Рано чи пізно хтось мав прийти й полагодити насос, а по завершенню роботи покласти кришку на місце.

Він підвівся. Усі п’ятеро зібралися навколо труби й зазирнули всередину. Чулося приглушене крапання води. І все. Річі прихопив з кімнати Едді сірники, і ось він підпалив цілу коробку й кинув її в колодязь. На хвильку вони побачили вогкі стіни труби та мовчазну громаду насосного двигуна. І все.

— Певне, ляду вже давно зняли, — невпевнено сказав Річі. — Не обов’язково її від…

— Її відсунули зовсім недавно, — перебив його Бен. — Принаймні після того, як тут востаннє йшов дощ.

Він узяв у Річі ще одну коробку сірників, запалив один і присвітив свіжі подряпини.

— П-п-під кришкою щось є, — сказав Білл, поки Бен тріпнув рукою, згасивши сірника.

— Що? — спитав Бен.

— В-в-важко с-с-сказати. Щось с-с-схоже на якусь лямк-ку. По-поможіть мені з Pi-річі п-перевернути її.

Вони схопилися за кришку й перекинули її, наче велетенську монету. Цього разу вже Беверлі запалила сірника, і Бен підняв із землі жіночу сумочку. Тримаючи її за лямку, він показав її іншим. Беверлі махнула рукою, аби погасити вогонь, і поглянула в Біллове обличчя. Вона заклякла і стояла, поки сірник не обпік пальці, а тоді впустила його, тихо зойкнувши.

— Білле? Що трапилося? Щось не так?

Білл відчув, як у нього обважніли повіки. Він не міг відвести очей від потертої шкіряної сумочки з довгою лямкою. Зненацька він згадав пісню, яка грала по радіо в підсобці магазину шкіряних товарів, де він купив її для неї, — «Літня ніч у Саусаліто»[763]. Це була абсолютно негадана дивина. З його рота зникла вся слина, язик та піднебіння стали гладенькими й сухими, наче похромованими. Він чув цвіркунів, бачив світлячків і до нього долинав запах великої, порослої зеленню темряви — вони