Читати книгу - "Воно"

й показав відрубану голову, з якої капала кров. Очі на тій голові закотилися, і виднілися самі більма, а щелепа відвисла, та все одно вона виразно бачила, що то був Фредді Фаєрстоун. Клоун сміявся й витанцьовував. Він вимахував головою, і кров забризкала внутрішній бік екрана. Вона почула, як краплі зашкварчали на склі.

Одра спробувала закричати, та лише тихенько заскімлила. А тоді наосліп підхопила сумочку й сукню зі спинки стільця. Вискочила в коридор і загрюкнула двері, відсапуючись. Обличчя в неї стало білим, як папір. Вона затисла сумочку між ніг і через голову натягнула сукню.

— Злинаємо, — почувся позаду неї грубий, насмішкуватий голос, і вона відчула, що її голу п’ятку пестить холодний палець.

Вона знову видала пронизливий, здушений зойк і високо, немов у танці, хвицаючи ногами, побігла від дверей. У щілину під дверима просунулися білі пальці покійника зі здертими нігтями — на місці кутикули виднілися фіолетово-білі, безкровні ранки. Руки бігали туди-сюди, шукаючи її ногу, шурхочучи грубим ворсом коридорного килима.

Одра підчепила пальцями лямку сумочки й босоніж помчала в кінець коридору. Її охопила сліпа паніка, і в голові билася лише одна думка — треба знайти деррійський «Таун Хаус», знайти Білла. І байдуже, навіть якщо він лежав у ліжку хоч з іншою жінкою, хоч із цілим гаремом. Вона знайде його, і він забере її геть від бозна-якого невимовного жахіття, що жило в цьому місті.

Вона пробігла доріжкою до паркінгу й почала дико озиратися, шукаючи свою машину. На хвильку її розум закляк, і вона навіть забулася, яке в неї було авто. А тоді загадала: тютюново-коричневий «датсан». Одра побачила його — автомобіль стояв у нерухомому тумані, занурившись у нього по самі шини — і поспішила туди. Проте ніяк не могла знайти ключі. Одра копирсалася в сумочці з наростаючою панікою, перебираючи серветки «Клінекс», косметику, дрібні гроші, сонцезахисні окуляри, й пластинки жувальної гумки, змішуючи їх у хаотичний безлад. Вона не помітила ні старого «форда-універсалу», що був припаркований ніс-у-ніс із її орендованим авто, ні чоловіка, який сидів за його кермом. Не помітила, як розчинилися двері побитого «універсалу» і як з авто виліз незнайомець — вона намагалася побороти зростаючу впевненість у тому, що полишила ключі від «датсана» в кімнаті. Але ж вона не могла повернутися, не могла.

Її пальці торкнулися твердого зубчастого металу, що причаївся під коробочкою м’ятних цукерок «Алтоїдс», і вона схопила його з переможним зойком. На одну жахливу мить їй здалося, що це ключі від їхнього «ровера», що стояв у Фліті на парковці біля залізничної станції за три тисячі миль від Деррі, та тоді вона намацала скляний брелок прокатної фірми. Хрипко й поривчасто дихаючи, Одра брязкотіла ключами. Ледь влучила в замок, крутнула. Саме тоді їй на плече лягла рука, і вона заволала… цього разу голосно. Десь у відповідь загавкав пес, і все.

Тверда, як сталь, рука, вп’ялася в її плоть, і незнайомець силоміць розвернув Одру до себе. Обличчя, що зависло над нею, було розпухлим і бугристим. Та очі на ньому сяяли. Коли набряклі губи розкрилися в потворній посмішці, вона помітила, що в чоловіка зламані кілька передніх зубів. Зазубрені пеньки робили його схожим на дикуна.

Вона спробувала заговорити й не змогла. Пальці на її плечі стиснулися сильніше.

— Ти часом у кіно не знімалася? — прошепотів Том Роган.

3

КІМНАТА ЕДДІ

Білл із Беверлі вбралися хутко, без зайвих балачок, і пішли до номера Едді. Дорогою до ліфта вони почули, як десь позаду задзвенів телефон. Приглушений далекий звук.

— Білле, це в тебе?

— М-м-можливо, — сказав він. — М-мабуть, д-д-дзвонить хтось із н-наш-ших.

Він тицьнув у кнопку «↑».

Едді відчинив їм двері. Обличчя в нього було білим та напруженим. Його лівиця висіла під дивним і водночас знайомим кутом.

— Зі мною все гаразд, — мовив він. — Я випив дві таблетки дарвону. Зараз не так кепсько.

Та було зрозуміло, що й не дуже добре: губи, які він стиснув так сильно, що їх було ледь видно, посиніли від шоку.

Білл глянув повз нього й побачив на підлозі тіло. Одного погляду було достатньо, аби зрозуміти дві речі: то був Генрі Баверз, і він помер. Білл обійшов Едді й присів біля тіла. Пляшка «Пер’є» стирчала в животі, скло вгрузло в плоть, затягнувши всередину рвані краї сорочки. Осклянілі очі Генрі були напіврозплющені. Його вишкірений рот був повен крові, що вже почала зсідатися. Пальці скрутилися, наче пташині лапи.

На нього впала тінь, і Білл поглянув угору. Беверлі. Вона дивилася на Генрі з порожнім обличчям.

— А с-скільки в-в-він за н-н-нами ган-нявс-ся…

Вона кивнула.

— Він наче й не постарів. Білле, ти бачиш? Наче зовсім не постарів.

Вона рвучко озирнулася на Едді — той сидів на ліжку. А от Едді постарів. Він здавався старим та змученим. Зламана рука безпорадно лежала в нього на колінах.

— Треба викликати Едді лікаря.

— Ні, — одночасно сказали Білл з Едді.

— Та його ж поранено! Поглянь на його…

— У м-місті нічого н-н-не з-змінилося, — мовив Білл. Він звівся на ноги, взяв Беверлі за руки й подивився в її обличчя. — Щойно м-ми в-в-вийдемо н-на вулицю… щойно в-в-втрутиться м-місто…

— Мене заарештують за вбивство, — понурим тоном проговорив Едді. — Або ж нас усіх затримають. Чи ще щось. А тоді трапиться якийсь нещасний випадок. Одна з тих особливих деррійських випадковостей. Можливо, нас посадять у в’язницю, а помічник шерифа сказиться й перестріляє нас. Можливо, ми потруїмося трупними отрутами або нам спаде на думку повіситись у своїх камерах.

— Едді, та це ж маячня! Це…

— Маячня? Справді? — перепитав він. — Згадай, у якому місті ми знаходимося.

— Але ж зараз ми дорослі! Ви ж не думаєте, що… Тобто він вдерся сюди посеред ночі… напав на тебе з…

— З ч-чим? — поцікавився Білл. — Ти б-бач-ч-чиш н-ножа?

Вона роззирнулася, нічого не побачила, впала на коліна, аби зазирнути під ліжко.

— Не завдавай собі клопоту, — сказав Едді тим самим слабким, свистячим голосом. — Я стукнув його дверима, коли він спробував мене штрикнути. Він впустив ножа, і я зафутболив його під телевізор. Тепер його там нема. Я вже дивився.

— Б-б-беверлі, о-обдзвони реш-шту, — проказав Білл. — Га-га-гадаю, я з-зможу наклас-сти Едді ш-ш-шину.

Беверлі поглянула на нього, затримала погляд, потім звернула очі до мерця на підлозі. Вона подумала, що, коли будь-який полісмен побачить цю картину, йому враз стане все зрозуміло, яким би телепнем він не був. Кімната перетворилася на цілковитий безлад. В Едді зламана рука. А цей чоловік був трупом. Ясно, як