Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

— Так. Я краще піду собі...

— І суд не повірив вам.

— Ні. Мені справді пора...

Кіті обійшла ціпок, що перегороджував їй дорогу, й пробігла підтюпцем останні кілька метрів до набережної. На її подив та лють, дідусь не відставав. Він раз по раз тицяв їй під ноги свій ціпок, тож Кіті або спотикалась, або мусила вистрибувати вгору. Нарешті вона не витримала — вхопила кінчик ціпка й щосили смикнула. Дідусь утратив рівновагу і впав, ударившись об огорожу. Кіті хутко попрямувала геть, проте невдовзі знову почула за спиною стукіт ціпка.

Вона сердито обернулася:

— Послухайте!..

Старий засапано біг за нею, блідий, як сметана:

— Будь ласка, панно Джонс! Я розумію ваш гнів. Справді! Але ж я на вашому боці. Що, як я скажу... скажу, що міг би сплатити за вас штраф? Той, який призначив вам суд? Усі шістсот фунтів! Це допоможе?

Кіті вирячилась на старого.

— О! Це зацікавило вас. Хоч якийсь результат!

Серце Юті калатало від збентеження й гніву:

— Про що це ви? Куди ви мене хочете втягти? Щоб потім мене заарештували за участь у змові? Чи за щось іще...

Старий усміхнувся. Його зморшкувата шкіра щільно обтягла вилиці.

— Панно Джонс! Не в тому річ. Я нікуди не втягую вас. Послухайте! Мене звуть Пенніфізер. Ось моя візитна картка.

Пошукавши в кишені піджака, він урочисто простяг Кіті маленьку картку. Її було прикрашено двома перехрещеними пензлями, а внизу стояло: "Т.Е. Пенніфізер, товари для митців". І номер телефону в куточку Юті з ваганням узяла картку.

— Гаразд, — додав старий. — Тепер я піду собі. А ви погуляйте. Погода нині хороша. Онде сонечко визирає. А потім, якщо захочете, зателефонуйте. Десь через тиждень.

Кіті вперше, сама не розуміючи, чому, спробувала виявити чемність.

— Але ж... пане Пенніфізере! Чому ви повинні допомагати мені? Не бачу сенсу..

— Не бачите, то згодом побачите... Ой! Що за дідько!..

Останній вигук спричинило те, що двоє молодиків — чарівників, якщо судити за їхнім дорогим убранням, — ідучи вулицею зі сміхом і наминаючи ласощі, куплені в перській кав'ярні, штовхнули старого й мало не зіпхнули його до рівчака. І весело рушили собі далі, навіть не озирнувшись. Кіті вже простягла руку, щоб підтримати дідуся, однак тут-таки позадкувала, злякана спалахом гніву в його очах. Старий поволі підвівся, спираючись на ціпок і щось бурмочучи собі під ніс.

— Пробачте, — сказав він. — Оці ще мені... вони думають, що тут усе їхнє. Може, це так і є. Поки що.

Він оглянув набережну. Люд усюди поспішав у справах, купував щось із лотків чи юрмився в провулках, пробираючись угору. Річкою тихо повзли за водою чотири з’єднані баржі з вугіллям, і матроси курили, стоячи біля борту. Старий вишкірився в посмішці.

— Мало хто з цих бовдурів підозрює, що кружляє над їхніми головами в небі, — сказав він. — Чи здогадується, що скаче вулицями за їхніми спинами. Навіть ті, хто здогадується, не наважуються кинути цьому виклик. Вони дозволяють чарівникам походжати серед них, споруджувати палаци на зламаному хребті народу, затоптувати в бруд будь-які поняття про справедливість. Але ми з вами... ми з вами бачили, що коять чарівники. І як вони це коять. Може, ми не будемо такі мляві, як інші наші громадяни?

Поправивши піджак, він несподівано всміхнувся.

— Ну, вирішуйте самі. Я більш нічого не казатиму. Тільки одне: я вам вірю. Всій вашій історії. А передусім — вашій розповіді про Чорну Молотарку. Який дурень отак обмовлятиме себе, насправді нітрохи не постраждавши? От що цікаво! Телефонуйте мені, панно Джонс.

Сказавши це, старий повернувся і хутко подався назад у провулок, стукотячи об бруківку ціпком і не звертаючи жодної уваги на заклики зеленяра, що стояв біля дверей своєї крамнички. Кіті дивилася йому вслід, аж поки він повернув на Стренд і пропав з очей.

* * *

Чекаючи в темній коморі, Кіті пригадувала ті давні події. Яким далеким це все здавалося нині... Яка наївна вона була, вимагаючи справедливості в залі суду! Сама лише згадка про те завдавала їй болю. Вимагати справедливості від чарівників? Смішно й думати. Єдиний можливий спосіб тут — діяти самому. Принаймні тепер вони так і чинять — роблять хоч що-небудь, виявляють свій протест!

Кіті поглянула на годинник. Енн уже досить давно пішла до таємної кімнати. Загалом у День Засновника було викрадено одинадцять магічних артефактів: дев’ять не дуже потужних знарядь і ще два якісь незрозумілі камені. Тепер Енн ховала їх. Надворі задощило дужче; доки вони прямували від крамниці до покинутих стаєнь, усі геть вимокли. Навіть тут, у коморі, не можна було як слід урятуватись від дощу: з глибокої тріщини в тинькованій стелі одна за одною падали краплі. Під тріщиною стояло старезне чорне відро, майже по вінця повне.

— Ходи-но винеси відро, Стенлі, — попросила Юті.

Стенлі тим часом сидів на ящику з вугіллям, згорбившись і поклавши голову на коліна. Він повагався — трохи довше, ніж належало, — тоді зіскочив з ящика, підняв відро, доволік його до ґратів у підлозі, біля стіни, й вилив туди воду.

— Коли вже він полагодить цю руру? — буркнув хлопець, повертаючи відро на місце. Вся робота забрала кілька секунд, однак на підлозі, серед пощерблених цеглин, уже утворилася калюжка.

— Не полагодить. Ми ж хочемо, щоб комора здавалася покинутою, — пояснила Юті. — Як ти не розумієш?

Стенлі пирхнув:

— А мотлох лежить тут даремно. Як на мене, тут йому не місце.

Фред, що стояв біля входу, кивнув. Він крутив у руках викидного ножа.

— Чому нас туди не пускають? — мовив він.

У дальньому кінці тісної комірчини, освітленої однією-єдиною лампочкою, громадилася абияк накидана купа дров. Стіна за цією купою здавалася цілком нерухомою, хоч і трохи ветхою, та всі вони знали, як працює механізм. Треба натиснути сталевий важіль і водночас штовхнути цегляну стінку над дровами. Всі вони чули глухий скрегіт дверей, що відчинялись, і холодний хімічний запах, яким віяло зсередини. Та що там за дверима — вони не знали, бо заходити до таємної кімнати дозволялося тільки Енн, яка очолювала їхню групу. Всі інші завжди сторожували зовні.

Юті потупцяла на місці:

— Використовувати все відразу немає сенсу. Нам треба приберегти це на майбутнє, коли в нас буде більше прибічників.

— Еге ж, коли рак на горі свисне, — відказав Стенлі.