Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Суддя помовчала й ковтнула води.

— Я майже захоплена тим зухвальством, з яким ви прийшли до суду, — вела вона далі. — Й тим нахабством, з яким ви наважились кинути виклик такому поважному громадянинові, як пан Теллоу, — вона показала на чарівника, що радо мружився, мов кіт, якого чухають за вухом. — Однак ці міркування не можуть визначати рішення суду. Свідчення пана Теллоу підкріплені його репутацією й величезним рахунком, виставленим у гаражі за ремонт пошкодженого вами автомобіля. Ваші ж свідчення не мають підстав: це просто слова, й до того ж, на мою думку, неправдиві!

Долинули зойки публіки.

— Чому? Насамперед через вашу брехню щодо Молотарки. Ви наполягаєте, що вона зачепила й вас, а це достеменно не так! Отже, суд не має жодної причини вірити й решті ваших свідчень. Ба більше, ви не можете виставити жодного свідка, навіть вашого приятеля — іншого «постраждалого». Судячи з вашої поведінки, ви нервова й неврівноважена особа, ладна гніватися з найменшого приводу. Беручи до уваги всі ці міркування, я можу дійти тільки одного висновку, якого дотепер намагалася уникати. А саме: ви — звичайнісінька неповнолітня простолюдинка, й ваше слово нічого не варте проти слова вірного слуги держави!

Суддя зупинилася, щоб перепочити, і залунали приглушені вигуки публіки: «Правильно! Правильно!» Один секретар підняв голову, пробурмотів: «Чудово сказано, мадам!» — і знов утупився в комп’ютер. Кіті аж згорбилась, розчавлена свинцевим тягарем безвиході. Вона не могла дивитися ні на судцю, ні на секретарів, ні — тим паче — на бридкого пана Теллоу. Натомість її очі прикипіли до підлоги, якою повзли тіні від дощових краплин. Тепер дівчаті хотілось лиш одного — якнайшвидше вибратися звідси.

— Отже, — суддя скривилась в урочистій гримасі, — суд переконався, що ваші звинувачення брехливі, панно Джонс, і відкинув їх. Якби ви були старші, то напевно не уникли б ув’язнення. Проте з огляду на ваш вік — а також на те, що пан Теллоу вже сам покарав вашу банду, — я обмежуся штрафом за те, що ви змусили суд марнувати час на слухання вашої справи.

Кіті ковтнула слину. Якби хоч той штраф був невеликий, якби!..

— Ви повинні сплатити сто фунтів штрафу.

Ну, це ще непогано. З цим вона впорається. На її рахунку в банку майже сімдесят п’ять фунтів...

— Крім того, сторона, що програла, зазвичай сплачує судові витрати сторони, що виграла. Пана Теллоу засуджено до п’ятисот фунтів штрафу за запізнення. Ви повинні виплатити так само й цю суму. Отже, загалом ви повинні сплатити шістсот фунтів.

Кіті запаморочилось у голові. Вона мало не вибухнула слізьми — й шаленим зусиллям затамувала їх. Ні! Плакати не можна! Тільки не тут!

їй пощастило перетворити мимовільне схлипування на гучний, розложистий кашель. Суддя востаннє стукнула молоточком:

— Засідання закінчено!

Кіті прожогом вибігла з залу.

14

Кіті забігла до брукованого провулку, який відходив від Стренду, й зупинилася там, щоб виплакатись. Потім вона витерла сльози, купила в перській кав’ярні навпроти Суду справедливості булочку, щоб хоч якось оговтатись, і заходилася міркувати, що ж їй робити. Штраф вона, зрозуміло, навряд чи зможе виплатити, та й батьки її так само. А їй треба за один місяць роздобути десь шістсот фунтів, інакше її — а може, ще й батьків — запроторять до боргової в’язниці! їй це було відомо, бо по закінченні суду — ще до того, як вона вибралась нарешті з гомінких коридорів, — один із секретарів у чорному тихенько торкнув її за лікоть і засунув до її тремтячих пальців ордер на сплату штрафу, на якому ще не висохло чорнило. Там було чітко написано, за який термін треба сплатити цей штраф — і що буде за несплату.

Сама лише думка про те, що доведеться про все розповісти батькам, завдала Кіті гострого болю в грудях. Вона не могла наважитись вирушити додому — і надумала спочатку прогулятися вздовж річки.

Брукований провулок тягся від Стренду до набережної — приємної пішохідної дороги, що вела берегом Темзи. Дощ уже вщух, хоч бруківка досі була темна й волога. Обабіч провулка видніли східні ресторанчики, сувенірні крамнички з розмальованими цяцьками, крамниці зеленярів з численними кошиками, напханими дешевим розмарином та дереном.

Кіті майже вийшла до набережної, коли почула за спиною стукіт: то цокотів ціпок, за яким наполовину біг, наполовину перекидався, спотикаючись на схилі, старенький дідусь. Кіті відскочила вбік. На її подив, дідусь замість того, щоб промчати повз неї й звалитись у річку, засапано зупинився просто біля неї.

— Панно Джонс? — ледве прохрипів він.

— Так, — похмуро відповіла Кіті. "Мабуть, іще один секретар з ордером", — подумала вона.

— Чудово. Дозвольте, я трохи перепочину.

Для перепочинку дідусеві знадобилося кілька секунд, упродовж яких Кіті пильно оглянула його. То був сухорлявий чоловічок, лисину якого півколом оточувало сиве волосся. Обличчя було болісно висохле, зате очі блищали, наче в юнака. На дідусеві був ошатний костюм і зелені шкіряні рукавички; коли він нахилився, щоб підібрати ціпок, руки його трусилися.

Нарешті він заговорив:

— Пробачте. Я боявся, що загублю вас. Пішов спочатку Стрендом, а далі повернув сюди. Чуття!

— Чого вам треба? — Кіті не мала часу на балачки з незнайомими старими, хай там яке в них чуття.

— Еге ж. Переходьмо до діла. Гаразд. Чудово. Я щойно сидів серед публіки. В двадцять сьомому залі суду. Бачив вас під час засідання.

Він уважно дивився на неї.

— То й що?

— Хотів спитати. Тільки одне запитання. Просте. Якщо ваша ласка.

— Я не хочу про це говорити. Дякую.

Кіті вже хотіла повернути геть, та дідусів ціпок напрочуд спритно, хоч і лагідно, перегородив їй шлях. Серце дівчати знов закипіло гнівом — так, що Юті ладна була штовхнути старого аж на той бік вулиці.

—Пробачте, — мовила вона, — мені нема чого вам сказати.

— Я зрозумів. Так, справді. Щоправда, це може стати вам у пригоді. Вислухайте, а тоді вирішуйте. Чорна Молотарка. Я сидів на задній лаві. Трішки недочуваю. Ви ніби сказали, що Молотарка вас зачепила.

— Так, зачепила.

— Еге ж. Ви казали, що знепритомніли.

— Так.

— Вогонь і дим