Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Я знову знімаю блокування з телефону й пишу Богдану. Чому він не відповідає? Він що, настільки зайнятий, що не може відволіктися на кілька хвилин і написати мені бодай слово? Мені б вистачило. Скажи він у відповідь, що теж скучив, я б уже сиділа вдома, а не тусувалася в барі. Сиділа й медитувала б на його смс. Можливо, чекала б нового. Але там нічого немає, і я швидко перемикаюсь на камеру, наводжу різкість на дисплеї й знімаю три шоти, що приготував бармен.

«Розважаюсь. Приєднаєшся?»

Відповідь прилітає, коли я випиваю дві склянки. Не вірю своїм очам, але на екрані блимає його повідомлення:

«Я б із радістю, але дуже зайнятий. Добре відпочити».

На три моїх наступних повідомлення він просто не відповідає. Читає й навіть «онлайн», але відповіді немає. Я злюся, а випиті напої лише підстьобують. Я почуваюся впевненою й зухвалою, тому відводжу руку далі, вмикаю передню камеру й роблю селфі. Виходить, на подив, досить приваблива фотографія. Я зараз же відправляю її Богдану і друкую:

«Безсумнівно буде чимало охочих підкотити до такої красуні».

Почуваюся впевненою і привабливою, зухвалою. Такою, якою була в інституті, коли хлопці оберталися, щоб подивитися на мене. Я давно так не почувалася, а Богдан, він… не відповідає. Явно прочитав повідомлення, але мовчить. Я злюся й відправляю ще одне. Обіцяю собі, що останнє.

«Якби ти хотів, був би тут поруч зі мною».

Після запихаю телефон у кишеню і йду на танцмайданчик. Хочеться забутися. Не думати ні про зраду Ігоря, ні про те, що Богдан навіть не відповідає на повідомлення, не кажучи вже про те, щоб приїхати. Чим він займається, що настільки зайнятий і не може приїхати? Що в нього за робота така? У всіх нормальних людей зайнятість до вечора, нехай пізнього, а Богдан, він… ночі проводить на роботі?

Думки починають хаотично змінювати одна одну. Я проводжу паралелі між ним і колишнім чоловіком. Ігор же теж казав, що працює, що в нього немає часу проводити зі мною вечори, що він не може поїхати на відпочинок, тому що йому не дають відпустку. Чим більше думаю в цьому напрямку, тим страшніше. Богдан, він же… інший. Він ставиться з розумінням, ніжний, він готовий підтримати в скрутну хвилину й опинитися поруч, коли мені це потрібно. Він не Ігор, але його немає поруч зараз, коли мені найгірше.

— Дівчина не хоче повеселитися? — чую над вухом, після чого моєї талії торкаються чужі долоні.

Я різко вириваюся й розвертаюся. Навпроти стоїть хлопець, високий і широкоплечий. Він єхидно усміхається й тягне до мене руки.

— Ти чого, дівчинко? Так рухаєшся пластично, я б із тобою відірвався.

— Дівчина не знайомиться!

Моя спина впирається в теплі чоловічі груди, а слух миттю сприймає рідний голос. Богдан. Тут. Я злегка відхиляюся вбік й підіймаю голову. Справді він. Стоїть, зі злістю дивиться на хлопця навпроти. Той відразу відступає, вибачається, каже, що не побачив мого супутника, тому й підійшов. За секунду його і слід прохолов.

— Ти все? Або ще залишаємося?

— Все! — швидко відповідаю.

Богдан веде мене на вихід. Впевнено розштовхує натовп і міцно тримає мене за руку. У гардеробі одягаюся й коли виходимо на вулицю, сильніше закутуюсь у пальто. Вітер, здається, став ще сильнішим. Богдан тримає мене за руку, веде за собою, відчиняє дверцята автомобіля й саджає всередину. За секунду опускається поруч і заводить двигун.

До мого дому ми їдемо мовчки. Міцні шоти давно вивітрилися, сміливість кудись зникла, проте я не можу просто взяти й припинити думати про те, де був Богдан, якщо так швидко приїхав. І як йому вдалося, якщо він насправді був зайнятий.

Уже біля будинку Богдан допомагає мені вийти з автомобіля, у квартиру заходить слідом. Ми разом роззуваємося, я скидаю куртку, а коли випрямляюся, натикаюся на його прямий погляд.

— Що це було, Лєро? — запитує Богдан, важко зітхаючи. — Я, мать твою, переговори похєрив.

Я хочу щось сказати, але Богдан мене зупиняє жестом. Замовкаю.

— Що це за какофонія? — він трохи підвищує голос.

— Але ж ти приїхав, — обережно помічаю, — отже, не було нічого важливого.

— Ти й справді не розумієш? — його голос звучить здивовано. — Не можна ось так крутити людьми й робити все, що заманеться.

— Не кричи на мене.

— Пробач, — він робить до мене крок. Потім ще один. Укладає мене у свої обійми й цілує у маківку. — Не роби так більше ніколи. Я…

— Від тебе пахне жіночими парфумами, — вимовляю після паузи, під час якої… принюхувалася. — Ти був із жінкою?

— Жінки теж бувають діловими партнерами.

— Настільки близькими, щоб просмердіти весь піджак духами?

Я скидаю його руки зі своїх плечей і відходжу на кілька кроків. Очі застеляють сльози.

— Ти як ніхто інший знаєш, що мені вже зраджували й сам… — голос зривається. Я не дозволяю Богдану навіть підійти до мене, хоча він робить таку спробу.

— Я був із діловим партнером. Вона жінка. Їй тридцять п’ять і, так, чорт забирай, у мене весь кабінет пропах її духами!