Читати книгу - "Наздогнати мрію, Ерін Кас "

Зітхаю й сідаю на ліжко. Кімната гарна й простора. Видно, що в ній ніхто не живе і схоже, й не жив. У шафі все акуратно розкладено на поличках: рушники, постільна білизна, плед. Визираю у вікно, яке виходить на галявину перед будинком і ворота. По вулиці в ряд стоять приватні будинки й освічують свої великі території ліхтарями. Гарний і, мабуть, дорогий район. Навіть боюсь уявити скільки коштує тут житло. Мої батьки колись загорілись бажанням придбати будинок, але ціна їх неприємно здивувала. А коли вони дізнались скільки обходиться його утримання, купили більшу квартиру й облишили свою мрію про вечірній чай на свіжому повітрі.

Виходжу з кімнати й відчиняю двері ванної. Вмикаю світло і хочеться свиснути. От би набрати повну ванну води й просто поніжитись у пінці. Але таке тільки в мріях. Знімаю, нарешті, сукню, яка дуже стисла ребра й приймаю душ. Схоже, Дмитро користується цією ванною, бо на поличках купа чоловічих засобів. Витираюсь великим рушником й одягаю на себе величезний халат чоловіка. Підкочую рукава, й міцно зав’язую пояс. Він мені до самісіньких п’ят. Огортає легким запахом гелю для прання й зігріває від прохолоди кондиціонера. Пригладжую свою зачіску й виходжу. Спочатку не хотіла змивати макіяж, але це було б дивно. Наче ховаюсь за макіяжем і боюсь показати своє обличчя. Перед східцями нервово поправляю халат й спускаюсь. У кухні горить світло, тому проходжу туди. На мить зависаю, бо жодного разу не бачила Дмитра в такому вигляді. У шортах й білій футболці стоїть біля стільниці й робить чай. Звертає на мене погляд й затримується на обличчі.

— Все добре? Можу дати футболку, бо халат надто теплий.

— Ні, мені комфортно. Від кондиціонера прохолодно, — кажу швидко. Навіть уявляти не хочу, як сиділа б перед ним у футболці.

— Якщо бажаєш, можемо вийти на терасу, — вказує на двері.

— Так, з задоволенням.

Беру чашку з чаєм й крокую за Дмитром на терасу. Ще одна схожість з фільмами — на неї можна вийти прямо з кухні. Тераса обладнана навісом й необхідними меблями. Сідаємо за столик і Дмитро наливає собі трохи алкоголю в склянку. Кладе в нього лід і я здогадуюсь, що то віскі. Артем вимушено навчив впізнавати за кольором. Дивно, але я не відчуваю відрази, коли п’є Дмитро. З Артемом було все навпаки.

— Не проти? — питає й бере пачку цигарок.

— Ні, — хитаю головою й роблю ковток чаю. Відчувається смак м’яти і якихось фруктів.

— Смачно.

— Олена купує продукти й принесла цей чай. Каже, що гарно заспокоює й забезпечує гарний сон.

— Олена, це…

— Домробітниця. Вона виконує всю домашню роботу: прибирає, пере, прасує, коли необхідно купує продукти й готує.

— Тепер зрозуміло, хто тримає будинок у такій чистоті.

— От і я задоволений її роботою. Хоча, ми майже не перетинаємось, бо я приїжджаю пізно.

— Багато в тебе таких помічників?

— Ні. Не люблю багато натовпу у своєму будинку. Ти, до речі, перша гостя, якщо не враховувати маму. Вона приїжджала на Новорічні свята. Крім Олени, ще два охоронці, які змінюють один одного і садівник, який стриже газонну траву в літній період.

— Все злагоджено. Ти любиш в усьому порядок і чітке виконання правил, — впевнено озвучую свої думки.

— Так. Хоча, від правил завжди можна відійти, якщо цього дуже хочеться, — робить ковток напою й підморгує мені.

Я допиваю чай, а Дмитро віскі. Більше не наливає і це дуже тішить. Згадується звичка Артема, коли він не міг знайти свою норму й випивав забагато. На вулиці тихо й спокійно. Десь далеко співає соловей, що дуже дивує у такій місцевості. Цвірінчать коники й дарують згадку про літо в селі. Там чудова місцевість для відпочинку та спокою. І поряд з Дмитром мені спокійно і приємно навіть мовчати.

— Не повіриш, але вперше цього року сиджу на терасі. Все не вистачає часу.

— Завтра на роботу? — мені так цікаво дізнатись як він живе. Які має плани.

— Зазвичай, у неділю, я приділяю час на заняття в спортзалі й можу попрацювати вдома. Інколи їду до офісу. Все залежить від зайнятості.

— А мені завтра на роботу. Не знаю як все встигну, бо було б непогано переодягтись зранку й домовитись про заміну замка з хазяйкою.

— Як щодо варіанту взяти вихідний?

— Я тільки що влаштувалась, і не хочеться підставляти Ларису Вікторівну через свої проблеми. Це негарно з мого боку.

— Чекай, — говорить й дістає телефон. Когось набирає й довго слухає гудки.

— Ларо, привіт, — говорить, а я з усіх сил заперечно хитаю головою, щоб не робив цього. Тільки не це! Що зараз подумає Лариса, якщо Дмитро попросить за мене? — Ні, я не до Влада, а до тебе. Так. Є справа. Зроби завтра вихідний Ковальчук Інні, — він навіть не просить, а просто вказує. Відмічаю, що він знає моє прізвище, хоча я його не називала. Боюсь уявити, що вона зараз говорить. — Ні, нічого не сталось. У нас просто заплановані справи на завтра.

— Ууу, — стогну й закриваю обличчя долонями. У нас...

— Далі за графіком? — питає мене.

— Угу, — киваю, відчуваючи як червоніють щоки.

— Так. Дякую, ти нам дуже допомогла. Добраніч, — вимикається і деякий час мовчить. — Ходімо спати?

— Що тепер подумає Лариса? — підіймаю на нього погляд.

— А що вона має подумати?

— Ну… Що ми разом. Що я повісилась на шию заможному чоловіку, який одного разу робив у мене манікюр, — кажу як є, бо впевнена, що так вона й подумає.

— Це точно не справи Лариси чи когось іншого, — говорить різко й підводиться. — І що це за вираз такий? Як це повісилась на шию? — допомагає мені встати й обіймає за талію. Підіймає мої руки й кладе собі за шию. — Так?

— Ну, приблизно так, — усміхаюсь.

— Ти лукавиш, зайченя, бо мені самому доводиться це робити. А ще, мені байдуже, хто і що думає. Я вже давно не в тому віці, щоб звертати увагу на такі дрібниці.

Він дивиться на мене з усмішкою, а я піддаюсь миттєвому пориву й обіймаю. Притуляюсь щокою до грудей й опиняюсь у його міцних обіймах. Тиша… Десь далеко співає соловей, цвірінчать коники, я слухаю стукіт його серця й відчуваю радість на душі. Наче я там, де маю бути. Дмитро теж мовчить, легенько погладжує мене по спині й міцно тримає в обіймах.