Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81"

— Не жартуйте так жорстоко, шефе.

— Це не жарт, Мольтке. Втрата Клауса — це не втрата. Коли все складеться добре, він заспокоїть Макса. ї мене. А заради свого спокою я не зупинюсь і перед розлукою з вами. Хіба ви забули, як діє Бур? Ну, де ваш об’єкт?

Мольтке вибіг до зали і вмить повернувся з Турчаком.

— Клаусе, — почав Клей. — Ви чули пароль і знаєте, з ким маєте справу. Вашим шефом стає гер Мольтке. — Клей усміхнувся. — Здається, такий тандем уже існував? Пам’ятаєте, в селі Канави на Україні в сорок другому?

Турчак намагався ковтнути слину, але в горлі було сухо й терпко.

— Бачу, що пам’ятаєте, — вів далі Клей. — Це зараз для вас дуже важливо — загострити свою пам’ять. Від цього залежить ваше майбутнє. До речі, ви читаєте радянські газети?

Турчак знизав плечима, розвів руками, але сказати нічого не зміг. У мозку сотнями голок кололо слово “Канави, Канави, Канави”…

— Даремно, даремно… — Клей підійшов до столу, відкрив досьє і взяв звідти газетну вирізку. — “Радянська Україна”. Це головна газета на Україні. Ось тут. “Із залу суду”. Чекісти спіймали чоловіка, який майже сорок років тому розстрілював євреїв і вбив (ну, застрелив, звичайно) якусь активістку. І ви знаєте, що йому? Розстріл. І написано: “Вирок виконано”. До речі, вони пишуть, що ухвалу суду присутні зустріли оплесками. Я певен, що навіть під оплески земляків вам не захочеться помирати. Чи не так? Бачу, що вгадав.

У Турчака перед очима мерехтіли жовті кола, а голос Куіея долітав звідкілясь здаля:

— Тепер знову про пам’ять. Ви не забули перекладачки з команди “Зонд”. Здається, у вас з нею був навіть невеличкий роман? Не забули?

Турчак не забув. У команду “Зонд” його послало СД в сорок третьому. Там знову доля звела його з Мольтке. Це були спокійні дні. Команда не брала участі ні в боях, ні в акціях проти партизан. Вона дислокувалась на узліссі біля села Ковалівки. З фашистських розвідшкіл у Ковалівку засилали підготовлених для діяльності в частинах Радянської армії агентів. Вночі “Зонд” нападав на село, захоплював агента і німців, що були з ним, і забирали їх у ліс. Вся команда була одягнена в радянську військову форму. Агента “визволяли”, а німців допитували про дислокацію їхніх частин. Якщо агент виказував себе, його розстрілювали, а якщо не розкривався — переправляли далі. Перекладала допит німців русява симпатична дівчина. Називали її Лілі, хоча всі були певні, що то не справжнє ім’я. Турчак у “Зонді” грав роль радянського солдата, який хоче здатися фашистам. Перевірок таких було не так уже й багато, а тому всі “зондовці” здебільшого їли, пили, спали й розважались. Якось Турчак увечері зустрів Лілі на лісовій стежині. П’яненький був. Потягло на залицяння, після якого дві доби стогнав у лазаретній палаті. А на третю вибув із “Зонда”.

— Не забули? — повторив запитання Клея.

— Не забув.

— От і чудесно. — Клей підвівся і впритул підійшов до Турчака. — Зараз ця Лілі живе в Радянському Союзі. У неї інше ім’я, вона стала старшою на тридцять сім років, Але ви знайдете її і впізнаєте…

— Де?

— Там, на вашій рідній землі. Вам дадуть її координати. Правда, багаторічної давності. Але ви — її родич… Певно, брат. Так, брат. І ви знайдете свою сестру.

— Я сестру відправив у фатерлянд ще в сорок першому, — промимрив Турчак.

— Навіщо мені ваші родинні мемуари? І кому потрібна ваша сестра?! Виконаєте завдання — матимете великі гроші. Вибору нема. Не поїдете, звідси не вийдете. Поїдете— зробіть усе, щоб виконати цей наказ. Так от, знайдете свою “сестру”, колишню Лілі. її або її могилу. І повернетеся сюди. Деталі — у пана Мольтке. Шукайте цю жінку, Клаусе! Шукайте жінку!

У Турчака спітніли долоні. Він чекав на що завгодно, тільки не на це: виконувати завдання в Радянському Союзі, бути там, де й досі розстрілюють за колишні злочини…

З відділу кадрів Вовку, Лесика й Галю просто виштовхали. Світлана Іванівна ще й нагримала:

— Це — кадри. А їм довідку давай, хто де робить та в кого орденів найбільше. Та й ніколи мені дурницями займатись.

— Ми — червоні слідопити! — вигукнув Вовка.

— Ми героїв шукаємо! — додала Галя.

-, Мбжна до вас, Світланочко? — почулося з порога.

— Прошу, прошу, Ілля Васильовичу, — обернулася жінка. — Щось хотіли?

— Довідку про місце роботи. Дружині в контору. Вирішили в житловий кооператив вступати.

— У вас же й заводська добра. Ілля Васильович розвів руками:

— Добра, це факт. Так дітвора ж приїздить: дочка з зятем і малечею. На більший життєвий простір тягне, — він усміхнувся. — А це що за клієнти до вас? — показав на дітей. — Вирішили влитися в клас робітничий? Ще рано, вчитись треба.

— О! — аж сплеснула в долоні Світлана Іванівна. — Дітки, Ілля Васильович — ветеран. Товариш Супруненко всю війну пройшов. І нагороди має. От вам якраз той, кого ви шукаєте.

— Облиште, Світлано! Який там ветеран. Як і всі мого віку.

— Ілля Васильовичу, — підійшла ближче Галя, — ви воювали з’фашистами?

Супруненко поклав руку на плече дівчинки:

— Воював… Як тебе звати?

— Галя.

— А мене Вовка.

— А мене Олександр, Лесь.

— Воював, діти, воював. Усі тоді воювали, бо час такий був суворий — війна, — Супруненко зітхнув.

— До нас у клас завтра приходьте, Ілля Васильовичу. На зліт піонерської дружини, — запросила Галя.

— Ні, ні, любі мої, ніколи мені… — відмовлявся Супруненко.

Але діти вже обступили його, питали домашню адресу, запевняли, що підуть до директора, щоб відпустив Супруненка на зліт.

— Ну що з вами зробиш! — здався Ілля Васильович. — Домовилися. Коли ярибути?

— Завтра після уроків, о тринадцятій годині. — Вовка дістав записник. — Значить, так. Ілля Васильович Супруненко, ветеран Великої Вітчизняної війни.

— Ну, ви ж орденоносець?

— Орденоносець, орденоносець… До зустрічі, — Ілля Васильович швидко вийшов.

— Яка людина! — захоплено промовила Світлана Іванівна. — Чула, Катю, як він сказав: “Дочка з зятем і малечею”? А то ж не його дочка. Одружився після війни на жінці з дитиною, і живуть як рідні. Війну пройшов, знає горе.

Генерал саме дочитував шифровку про посилення охорони об’єкта, на якому днями мають відбутися надзвичайно важливі випробування, коли на порозі виросла кремезна постать полковника Соколова.

— Дозвольте, товаришу генерале?

— Заходь, заходь, Якове Івановичу. Сідай, будь ласка, — генерал постукав пальцем по шифровці. — Як міняються часи. Здається, зовсім недавно ми ганялися за озброєними бандитами, охороняли мости, електростанції, військові об’єкти, а тепер… Тепер ось наказ про особливу увагу до… технології випробувань на звичайному кисневому заводі.