Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81"

У світі не вистачає тепла.

— І не лише як виду енергії, — вставив Соколов.

— Так, так. Отже, Якове Івановичу, на кисневому слід посилити роботу. Насамперед, думаю, треба зустрітися з працівниками, зайнятими по досліду, попередити про пильність. Буває, що знайомому похвалиться про свій успіх, а таємниця і вискочила. І обов’язково хай наші товариші зустрінуться з членами парткому, з комуністами.

— Я сам там побуваю.

— От і добре. І підготуйте додаткові пропозиції по кисневому. Потім доповісте.

— Слухаюсь, — підвівся Соколов.

— А що у вас?

— На підпис. Доповідна по справах розшуку колишніх карателів. Запросила Москва.

— Давайте, — генерал прочитав, хвилину сидів мовчки, потім сказав. — Майже сорок років минуло, а вони ще й досі сидять у шпаринах. У крові, з тавром народного прокляття, а живуть. — Він підписав доповідну, — У вас все?

— Ще одне. Від однієї західної групи відстав турист Оле Онсен.

— Хіба у нас були західні групи?

— Ні. Не повернувся в готель у Дніпрянську. А ми ж сусіди, то інформували й нас. Я доручив капітанові Таранцю тримати зв’язок з “Інтуристом” і Управлінням внутрішніх справ. Певен, що цей Онсен просто десь заблукав. А може, контрабанда чи… “любов”. Вони в цьому не дуже розбірливі…

— І все ж… — генерал підвівся. — І все ж нехай Таранень отримає максимум інформації від сусідів. І зв’яжеться з нашими “міжнародниками”.

П’ятий “Б” почував себе іменинником. Великий плакат повідомляв, що сьогодні червоні слідопити класу зустрінуться з ветераном Великої Вітчизняної війни, орденоносцем, робітником механічного заводу Іллею Васильовичем Сугіруненком.

Дивна річ отакі зустрічі. Ходить людина поруч з тобою, живе звичайним, буденним життям: у магазині купує хліб, їздить у тролейбусі, гуляє з онуками, грає в доміно, ходить на роботу. І нічого в ній немає особливого. Буває навіть вредною: ганяє з дерев, забороняє жбурляти камінці, бігати по газонах. А почне розповідати про війну, про себе, і дивуєшся просто: справжній герой, який стільки пережив!..

— Ідуть, ідуть! — заверещав Лесик.

— Чого репетуєш?! — сердито гукнув Вовка, хоч і самому кортіло крикнути. — Тихо! Скликай усіх до класу…

Коли Єупруненко зайшов, усі встали. Він ніяково усміхнувся і сказав:

— Сідайте, дітки, сідайте.

Пройшов до столу, сів. Поруч з ним сіла піонервожата Ліда.

Вовка вийшов до дошки й урочисто проголосив:

— Починаємо зустріч червоних слідопитів нашого класу з ветераном Великої Вітчизняної війни Іллею Васильовичем Супруненком.

— Усе про себе розкажіть, — попросила Галя.

— Що там про себе!.. — задумливо промовив Ілля Васильович. — Про себе я не буду. Я вам краще розповім про своїх бойових друзів, що геройськи воювали й загинули за ваше щасливе життя.

У класі запанувала тиша.

— Було це в сорок четвертому… — почав Супруненко. — Жорстокі тоді бої точилися. Нашу роту розтрощило артилерією. П’ятеро нас лишилось. Командир Сарадиєв, я, воронежець Іван Петров, сержант Миколайчук і медсестра Лі… — Ілля Васильович опустив очі потім глянув на Ліду, — і медсестра Ліда.

Супруненко обвів поглядом клас. Діти, не кліпаючи, дивилися на нього. Вовка і Лесик щось записували в товсті зошити.

— П’ятеро, дітки, лише п’ятеро… — говорив далі Ілля Васильович. — Аж тут — танкова атака. Сарадиєв наказав приготувати гранати. Залягли ми. Кулемети з танків б’ють, голови не підвести. Дивлюсь: два танки просто на йас суне. А навкруги — вогняне пекло! “До бою!” — скомандував Сарадиєв і першим кинув гранату. Ми — за ним. А танки повзуть, Тоді Миколайчук підвівся і кинувся з гранатами прямо на танк. Гранати вибухнули. Ціною свого життя сержант зупинив танк. Другий танк був уже зовсім поряд, коли Ваня Петров відповз і влучив гранатою в бензобак. Машину охопило полум’я. Ліда побачила, що осколком снаряда поранило командира, й побігла до нього. На півдорозі її скосила кулеметна черга. Від вибуху снаряда “загинув і Ваня, а командир був поранений вдруге. В голову. Коли я перев’язував Сарадиєва, він сказав: “Щасливий, що помираю поруч з такими героями”. І помер. Я поклав мертвого в окопі. І в цей час щось над головою вдарило, штовхнуло мене, притисло до землі, а перед очима червоні кола… Опритомнів я в госпіталі аж через кілька тижнів… Отакий був бій, дітки… Отакі були бійці…

— А як звали Сарадиєва? — запитав Лесик.

— І звання яке мав? — додав Вовка.

Супруненко наче не чув запитань. Він дививсь кудись удалину, в своє минуле. Потім повів головою, наче струшуючи давні й тяжкі спомини, і сказав тихої

— Звання у нього було капітан…

— А як звали? — не вгамовувався Лесик.

— Звали? Точно й не пам’ятаю. Ми називали його “товариш командир”, “товариш капітан”… Прізвище Сарадиєв. А звали… Звали, здається, Муслім…

“Капітан Муслім Сарадиєв”, — вивів у зошиті Лесик.

СЮРПРИЗ

Полковник Соколов дописував доповідну генералові, коли на порозі кабінету з’явився капітан Таранець. “Щось важливе приніс”, — відзначив Соколов, помітивши напругу в очах Таранця.

— Сідайте, — спокійно сказав Яків Іванович. — Слухаю.

— “Турист” не “заблукав”, товаришу полковнику, — намагаючись говорити не поспішаючи, почав Таранець. — Й зв’язався з дніпрянцями. Про те, що Онсен не повернувся в готель, повідомив не керівник їхньої групи, а перекладачка “Інтуристу”, якій впав в око кволий дідок Онсен. Вона ще дивувалася: навіщо в такому віці пускатися в далекі мандри. Коли ж поцікавилась у керівника групи, чому не видно Онсена, той лише усміхнувся: мовляв, не звертайте уваги, пішов прогулятись, знайдеться, наздожене…

— Які ваші висновки?

— Певен, що керівник цей знав, що… ну, Онсен відстане від групи. Комбінація.

— Яка?

Таранець пильно дивився на полковника. “Не все ще сказав, — подумав Соколов, — зараз викладе свій “сюрприз”. Пристрасть Таранця до “сюрпризів” знали в управлінні всі. Така манера в нього була: найголовніше сказати останнім.

— Є “сюрприз”? — усміхнувся Соколов. Таранець підвівся.

— Є, товаришу полковнику, є. Оле Онсен — не турист. Дніпрянці вийшли на слід. З міста він рейсовим автобусом виїхав до Хмелика. Ночував на вокзалі у кімнаті відпочинку.

— Цікаво.

— Ще б пак. І ночував, як Терещенко Василь Петрович.

— Ого!

— Його треба негайно брати! — майже вигукнув Таранець.

— Заждіть, заждіть, — Соколов махнув рукою. — Ви сідайте, капітане. Як це “брати”? Які підстави? І чому ви ставите це питання? Адже “туристом” займаються дніпрянці. Агентство “Інтурист” стурбоване, це зрозуміло. От нехай міліція і займається…

— Ми шукаємо цього “туриста” з сорок четвертого року. Каратель.

Соколов рвучко повернув голову. Таранець підхопився.

— Товаришу капітане, — різко сказав Яків Іванович. — Ви — оперативний працівник, а не театр одного актора. Облиште свої “сюрпризи” і ефекти. У вас є факти?

Таранець виструнчився, на обличчя лягла тінь образи.

— Фото Онсена-Терещенка “Інтурист” передав у міліцію, щоб