Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Тобто всім було відомо, що ви маєте зустрітися увечері? Кожен міг про це знати?

Я підтвердив, що так, кожен міг про це знати.

Після мене слово дали Гейдоку. Він був важливим свідком. Ретельно описав, який вигляд мало тіло, і розповів про здійснені ним дослідження. Він переконаний у тому, що мертвого застрелено в проміжок часу між 6:20 і 6:30 – безперечно, не пізніше, аніж у 6:35. Це крайній термін. Він твердо наполягає на цьому пункті. Про самогубство не може йтися, рана з такими характеристиками не могла бути завдана власноруч.

Свідчення інспектора Слека було стриманим і коротким. Він розповів про те, як його викликали, й описав обставини, за яких він виявив тіло. Біля трупа лежала незакінчена цидулка, і на ній було вказано час написання – 6:20. А що на годиннику, який упав, стрілки зупинилися на позначці 6:22, то були підстави вважати, що смерть сталася в 6:22. Мовляв, поліція не вигадувала нічого власного. Згодом Анна Протеро розповіла мені, що їй порадили вказати дещо більш ранній час для її візиту, аніж 6:20.

Наступним свідком – і надзвичайно непоступливим – була наша служниця Мері. Вона нічого не чула й нічого не хотіла чути. Можна подумати, джентльмени, які приходили зустрічатися з вікарієм, щоразу одержували кулю в голову. Ні, такого не було. Вона має безліч власних справ, яким мусить давати раду. Полковник Протеро прийшов рівно о чверть на сьому. Ні, вона не дивилася на годинник. Вона почула церковний дзвін відразу по тому, як провела його в кабінет. Вона не чула ніяких пострілів. Якби справді пролунав постріл, вона почула б його. Так, звичайно, вона розуміє, що постріл мав пролунати, адже джентльмена знайшли мертвим, але все було так, як воно було. Вона не чула пострілу.

Коронер не став наполягати на цьому пункті. Я зрозумів, що він наперед узгодив свої дії з полковником Мелчетом.

Місіс Лестрандж також викликали давати свідчення, але натомість зачитали медичну довідку, підписану доктором Гейдоком, у якій говорилося, що вона надто хвора й не може бути присутня на попередньому розслідуванні.

Викликали ще одного свідка – стару жінку, яка не дуже впевнено трималася на ногах. Це була місіс Арчер, яка, за висловом інспектора Слека, «прибиралася» в котеджі Лоренса Реддінґа.

Місіс Арчер показали пістолет, і вона впізнала той, який бачила у вітальні котеджу містера Реддінґа: «Він лежав у нього на одній із полиць навпроти книжкової шафи». Востаннє вона бачила його в день убивства. Так, сказала, відповідаючи на наступне запитання, вона не сумнівається в тому, що пістолет лежав там під час ланчу в четвер – за чверть до першої, коли вона пішла звідти додому.

Я пригадав, що сказав мені інспектор, і був дещо здивований. Жінка вкрай ухильно відповідала на запитання, коли той допитував її, але тепер, на попередньому розслідуванні, говорила з цілковитою певністю.

Коронер підбив підсумки, передусім підкресливши недостатність доказів, але цілком переконливо об’єднавши ті, що були. Вердикт був оголошений майже негайно: «Убивство невідомою особою або групою осіб».

Покинувши приміщення, я відразу звернув увагу на невеличке військо жвавих молодиків із блискучими, допитливими очима, схожих один на одного, хоч ця схожість і була суто поверховою. Кілька з них були мені вже знайомі, бо держали в облозі церковний дім протягом кількох останніх днів. Намагаючись утекти, я пірнув назад, углиб «Синього кабана», і мені пощастило відразу наштовхнутися на археолога, доктора Стоуна. Я без церемоній учепився за нього.

– Газетярі, – перелякано видихнув я із себе. – Ви не можете врятувати мене від їхніх пазурів?

– Звичайно, можу, містере Клемент. Ходімо нагору зі мною.

Він пішов попереду вузькими сходами й привів мене до своєї вітальні, де сиділа міс Крем, клацаючи клавішами друкарської машинки з професійною вправністю. Вона зустріла мене широкою привітною усмішкою і скористалася з нагоди зробити перерву у своїй роботі.

– Жахливо, чи не так? – сказала вона. – Я маю на увазі, що ми не знаємо, хто це зробив. Я не сказала б, що розчарована результатами попереднього розслідування. Але воно здалося мені вкрай занудним. Це зовсім не те, що могло б тебе захопити від початку й до кінця.

– Отже, ви були там, міс Крем?

– Так, я була там, звичайно. Ви мене, либонь не помітили. Ви таки справді не звернули на мене уваги? Я почуваю себе трохи ображеною з цієї причини. Атож, ображеною. Джентльмен, навіть якщо він священик, повинен мати очі в себе на голові.

– Ви також були там присутні? – запитав я в доктора Стоуна, щоб якось урятуватися від цього грайливого нападу.

Молоді жінки, такі як міс Крем, завжди примушують мене почувати себе ніяково.

– Ні, боюся, такі речі дуже мало мене цікавлять. Я належу до чоловіків, цілком поглинутих своїм хобі.

– Це має бути дуже цікаве хобі, – сказав я.

– Можливо, вам щось відомо про нього?

Я мусив зізнатися, що дуже мало тямлю в археології.

Але містер Стоун не належав до тих людей, яких можна збентежити зізнанням у власному невігластві. Результат був би той самий, якби я йому сказав, що розкопи курганів – моє єдине захоплення. Він поринув у свою стихію й поплив на хвилях власного красномовства. Довгі кургани, круглі кургани, кам’яний вік, бронзовий вік, гробниці й дольмени – уся ця інформація полилася на мене бурхливим потоком. Мені нічого не залишалося, як тільки кивати головою й робити розумний вигляд – але це, боюся, погано мені вдавалося. Доктор Стоун не замовкав. Він був чоловіком маленького зросту, круглий і лисий, обличчя в нього було кругле й рожеве, і він блискав на співрозмовника потужними окулярами. Я ніколи не знав чоловіка, який би виявляв стільки ентузіазму, не маючи ніякої підтримки. Він розглянув усі аргументи за і проти його улюбленої теорії, у якій, до речі, я нічого не зрозумів.

Він довго розбалакував про свою суперечку з полковником Протеро.

– Упертий і самозакоханий невіглас, – із жаром вигукнув він. – Так, так, я знаю, що він мертвий, а про мертвих не можна говорити погано. Але смерть не змінює фактів. Визначення «упертий і самозакоханий невіглас» описує його точно. Оскільки він прочитав кілька книжок, то набрався нахабства сперечатися з авторитетом, із чоловіком, який вивчав цю науку протягом усього свого життя. Усе своє життя, містере Клемент, я віддав своїй праці. Усе своє життя…

Він бризкав слиною від збудження. Ґледіс Крем примусила його спуститися на землю одним коротким нагадуванням.

– Ви запізнитеся на поїзд, якщо не почнете збиратися, – зауважила вона.

– Ой! – Маленький чоловічок урвав свою мову й дістав із кишені годинника. – Отакої! Уже за чверть. Неможливо!

– Коли ви починаєте балакати, то ніколи не пам’ятаєте про час. Я справді не знаю, що ви робили б, якби я не наглядала за вами.

– Ви маєте рацію, моя люба, ви маєте рацію. – Він приязно поплескав її по плечу. – Це чудова дівчина,