Читати книгу - "Маска та лід, Льюїс Бенте"

— Це Артем… — сказала вона повільно, кожне слово давалося їй важко. — Я не знаю, що відбувається між нами. Я відчуваю, що все більше віддаляюсь від нього. Але я не хочу відпускати його. Він інший, коли не зі мною.

Ліза мовчала, уважно слухаючи. Вона не спішила з порадами, а просто чекала, щоб Аліса сама дійшла висновку.

— Я не знаю, чи це навіть стосунки, — продовжила Аліса. — Може, я сама вигадую собі проблеми, але я відчуваю, що він став не таким, яким був раніше. Я не можу зрозуміти його, і це лякає.

Ліза тихо зітхнула.

— Може, ви просто обоє боїтеся, — сказала вона після паузи. — Бо, якщо чесно, те, що ви з ним переживаєте, схоже на те, як часто бунтарі тримаються на відстані від тих, хто може їх зрозуміти. Ви ж обидва маєте маски, і ви боїтесь показати один одному свої справжні обличчя.

Аліса відчувала, що слова Лізи знаходять відгук у її серці, але відчути себе вразливою знову — це було важко. Вона не була готова прийняти свою невизначеність. Вона думала, що зможе контролювати ситуацію, але чим більше вона намагалася розібратися в собі, тим більше почуттів з’являлося.

Тим часом Артем став більш закритим, і кожен раз, коли він зустрічався з іншими людьми, його вигляд знову здавався холодним. Він ще не відмовився від її уваги, але почав все більше часу проводити з компанією Деймона. Аліса помітила, що Артем і Деймон проводять разом більше часу, і хоча Деймон не був поганим хлопцем, вона не могла позбутися відчуття, що цей контакт тільки відштовхує Артема від неї.

Один день, після уроків, Аліса пішла додому з важким серцем. Вона не знала, чи зможе вона впоратися з цими емоціями, які все більше охоплювали її. Відчуття, що її відштовхують, і нездатність зрозуміти, що відбувається, змусили її усвідомити одну річ: вона не могла жити в тіні. Вона не могла більше заплющувати очі на те, що відбувалося навколо.

Ввечері, сидячи вдома, вона вирішила написати Артему повідомлення. Це була перша спроба підійти до нього і запитати те, що мучило її.

«Артеме, я не розумію, що відбувається. Що ми робимо?»

Вона кілька разів перечитала повідомлення, перш ніж натискати кнопку «відправити». Серце билося швидше, але вона вирішила не зупинятися.

І ось, через кілька хвилин, з’явилася відповідь.

«Ми просто йдемо своїм шляхом. Я не знаю, чого ти хочеш від мене, Алісо. Але якщо хочеш, давай поговоримо».

Ці слова пройшли через неї, немов блискавка. Вона не була готова до такої прямолінійності, але все ж вирішила відповісти.

«Я хочу зрозуміти, чи є у нас шанс, чи це лише гра. Якщо ти хочеш, я готова поговорити. Але не хочу, щоб ми продовжували ставати чужими».

І через кілька секунд прийшла ще одна відповідь.

«Добре. Я готовий зустрітися. Завтра?»

Аліса не знала, що відчуває. Можливо, це був шанс, але вона все одно не могла побороти страх того, що вона занадто багато чого хоче від нього.

Розділ 59: Тіні зустрічі

Наступного дня Аліса прокинулась з відчуттям, що щось важливе має статися. Вона не могла позбутися думок про те, що повідомлення від Артема стало чимось більшим, ніж просто ще одне повідомлення. Воно відкрило двері до того, що вона не могла розуміти або прийняти.

Аліса сиділа за сніданком, намагаючись налаштуватися на день. Її батьки, як завжди, не звертали на неї уваги, поглинуті своїми проблемами. Але сьогодні, серед усього, що вона переживала, саме це мовчання здавалося найбільше важливим. Вони навіть не запитували, як вона почувається, або що в неї на душі.

В школі день пройшов спокійно, але кожен урок і кожна хвилина здавались розтягнутими. Аліса намагалася зберігати свою концентрацію, але думки про майбутню зустріч із Артемом весь час поверталися до неї. Вона не була готова до того, що він скаже, і не знала, як буде реагувати, коли побачить його.

Зустріч була запланована після школи, на звичайній лавці в парку, де вони колись вже проводили час разом. Це місце було для них символом чогось простого, але важливого. Місце, де можна було дихати на повні груди, не думаючи про навколишній світ.

Аліса прийшла туди раніше, аби відчути атмосферу та подумати про все, що відбулося між ними. Кожен крок до цієї лавки був важким, ніби всі її страхи, надії і сумніви виводили її з рівноваги.

Але, стоячи перед лавкою, вона раптом почула знайомий голос.

— Ти прийшла?

Це був Артем. Він стояв кілька метрів від неї, і його вигляд здавався таким звичним, але щось у ньому було незвичайне.

Аліса зітхнула і відповіла, намагаючись виглядати спокійною:

— Так, я тут.

Вони мовчки подивились один на одного кілька секунд, і це мовчання здавалося нескінченним.

— Чому ти мене уникала останнім часом? — запитав Артем. Його голос був менш різким, ніж зазвичай, але все одно холодним.

Аліса відчувала, як серце стискається в грудях.

— Ти змінився, — сказала вона тихо. — Ти більше не той, з ким я хотіла бути. Я не розумію, чому це все так складно.

Артем зробив кілька кроків до неї, і її серце забилося швидше. Він був близько, але все ж таки відчувався відстороненим.

— Я змінився? — він посміхнувся, але ця посмішка не була тепла. — Може, ти просто не хочеш бачити правду. Я теж переживаю, Алісо. Я теж не знаю, як з нами бути.

Аліса підняла очі на нього, намагаючись побачити в його погляді хоча б краплю щирості.

— Я не знаю, чого ти від мене хочеш, Артеме, — зізналась вона. — Я просто не можу стояти на місці. Я не хочу бути частиною гри, яку ми обидва ведемо.

Артем мовчав, здавалося, він не знав, що відповісти.

Аліса додала:

— І я не хочу залишатися в цьому тупику. Ти хочеш, щоб я була тією, якою ти хочеш мене бачити. Але я не можу носити цю маску.

Відповідь була тихою, але дуже різкою.

— Ти думаєш, я не помічаю твоїх масок? Ти теж граєш свою гру, Алісо. Але я не буду ставати частиною цієї гри, якщо ти не покажеш мені себе.