Читати книгу - "Володар Перстнів"

Року 1409 з Анґмару вийшло величезне військо і, перетнувши ріку, вступило в Кардолан і оточило Грозову. Дунадани були переможені, й Арвелеґ загинув. Вежу Амон-Сулу спалили й ущент зруйнували; однак Палантир урятували і таємно переправили у Форност; Рудаур захопили злі люди, підпорядковані Анґмарові, а дунадани, котрі залишилися там, були вбиті або втекли на захід. Кардолан був спустошений. Арафор, син Арвелеґа, ще не досягнув повноліття, але був він хоробрий, і з допомогою Кірдана він вигнав ворога з Форноста і з Північних Схилів. Залишки вірних серед дунаданів із Кардолану також вистояли на Тирн-Ґортаді (Курганах) або втекли до Лісу.

Кажуть, Анґмар якийсь час підкорявся ельфам, котрі прийшли з Ліндону та Рівендолу; бо через гори Елронд привів допомогу з Лорієну. Саме тоді вперти, котрі мешкали в Куті (між Сиводжерельною та Шумною), втекли на захід і південь, подалі від війн і страху Анґмару; а ще й тому, що земля та клімат Еріадору, особливо на сході, зіпсувались і стали непридатними для життя. Дехто повернувся до Дикого Краю і замешкав біля Ірисної, перетворившись на річковий народ рибалок.

У дні правління Арґелеба II в Еріадор із південного сходу прийшла моровиця, й більшість мешканців Кардолану вимерла, особливо в Мінгіріаті. Гобіти й усі інші народи дуже постраждали, та ближче до півночі моровиця була слабша і майже не зачепила північну частину Артедайну. Саме в той час дунаданам Кардолану настав кінець, а злі духи з Анґмару та Рудауру ввійшли в пустельні могильники й оселилися там.

«Кажуть, що могильники Тирн-Ґортаду — так у давнину називали Кургани — дуже старі, й багато з них насипали у дні старого світу Першої Епохи предки едайнів, до того як вони перейшли Сині Гори та заселили Белеріанд, від якого тепер зберігся тільки Ліндон. Отже, коли дунадани повернулися, то шанували ті пагорби; там було поховано багато їхніх володарів і королів [Дехто каже, що курган, у якому був ув'язнений Персненосець, став могилою останнього принца Кардолану, який загинув у війні 1409 року.]».

«Року 1974 сила Анґмару знову зросла, і наприкінці зими Король-Чаклун напав на Артедайн. Він захопив Форност і відтіснив уцілілих дунаданів до Луну; серед них були сини короля. Однак Король Арведуї утримував Північні Схили до останнього, а тоді із залишками почту втік на північ; їх урятували тільки швидкі коні.

Певний час Арведуї переховувався у старих гномівських копальнях на далеких відрогах Гір, але голод змусив його звернутися по допомогу до лосотів, сніголюдів Форохелю[14]. Він натрапив на їхній табір на морському узбережжі; однак вони неохоче допомагали королеві, бо він не мав що їм запропонувати навзамін, окрім кількох коштовних каменів, яких вони не цінували; також вони боялися Короля-Чаклуна, який, говорили вони, здатний за своїм бажанням насилати мороз або відлигу. Однак частково через жаль до виснаженого короля та його воїнів, а частково через страх перед їхньою зброєю лосоти дали їм трохи їжі та збудували для них хатини зі снігу. Там Арведуї був змушений чекати на допомогу з півдня, бо коні їхні погинули.

Коли Кірдан почув од Аранарта, сина Арведуї, про втечу короля на північ, він відразу ж послав корабель до Форохелю на пошуки. Урешті-решт, після багатьох днів плавання (заважали зустрічні вітри) корабель прибув туди, і моряки здалеку помітили маленьке вогнище, яке підтримували втікачі. Але того року зима довго не поступалась і, хоча був березень, лід тільки починав танути, вкриваючи широку прибережну смугу.

Коли сніголюди побачили корабель, вони були здивовані та налякані, бо таких кораблів на морі, скільки себе пам'ятали, вони не бачили; та вони вже стали приязнішими, тож тепер відвезли короля і тих із його загону, хто вижив, у своїх санях до краю криги. І так човен із корабля зміг дістатися до них.

Однак сніголюди були стривожені: вони говорили, що відчувають у повітрі запах небезпеки. Ватажок лосотів попередив Арведуї:

— Не сідай у це морське чудовисько! Нехай люди моря принесуть їжу й інші потрібні нам речі, і ти сам можеш залишитися тут, поки Король-Чаклун не піде додому. Адже влітку сила його ослабне; а зараз подих його смертельний, а холодна рука його — довга.

Та Арведуї не послухався поради. Він подякував йому і подарував на прощання свій перстень, говорячи:

— Ця річ коштовніша, ніж ти можеш собі уявити. Бодай завдяки її старовинності. Сила персня не в чарах, а в повазі, яку мають до нього ті, хто любить мій дім. Якщо ти будеш у скруті, покажи його моїм родичам, і вони заплатять за нього стільки, скільки ти забажаєш[15].

Лосоти дали хорошу пораду — чи випадково, чи володіючи даром провидіння; бо корабель іще не вийшов у відкрите море, як здійнявся сильний вітер, що приніс зі собою з півночі снігову бурю; і вітер відніс корабель назад до криги та нагромадив кригу довкола нього. Навіть моряки Кірдана виявилися безпорадними. Уночі лід розчавив корпус корабля, й він затонув. Так загинув Останній король Арведуї, і разом із ним були поховані в морі палантири[16]. Про цю трагедію біля Форохелю стало відомо не скоро. Новини про неї принесли сніголюди».

Народ Ширу вижив, хоча війна прокотилася через усю країну, і більшість ширців утекла чи поховалася. На допомогу королеві вони вислали кількох лучників, котрі вже не повернулись. Інші пішли на битву, в якій був скинутий Анґмар (більше про це сказано у хроніках Півдня). Згодом настав мир, і народ Ширу сам керував собою та процвітав. На місце короля вони обрали тана і були задоволені цим; утім, тривалий час багато хто все ще очікував повернення короля. Урешті-решт, надія на це померла, залишившись тільки у прислів'ї: «Коли повернеться Король», — так говорили про недосяжне благо або про зло, яке не можна виправити. Першим таном Ширу був якийсь Букка з Прилук, нащадками якого вважали себе Староцапи. Він став таном 379 року за нашим літочисленням (1979 р.).

Після Арведуї Північне Королівство припинило існування, бо дунаданів залишилося мало, й усі інші народи Еріадору ослабли. Однак рід королів продовжили ватажки дунаданів, першим серед котрих був Аранарт, син Арведуї. Арагаел, син Аранарта, був вихований у Рівендолі, як і сини всіх ватажків після нього; там також зберігалися реліквії їхнього дому: перстень Барагіра, уламки Нарсіла, зірка Еленділа та скіпетр Аннумінаса[17].

Коли