Читати книгу - "Володар Перстнів"

королівству настав кінець, дунадани відійшли в тінь і стали таємничим і мандрівним народом, діяння та працю якого рідко оспівували чи описували. Відколи відійшов Елронд, про них мало що пам'ятають. Хоча до кінця Сторожкого Миру злі потвори знову почали відкрито нападати або таємно проникати в Еріадор, ватажки все одно доживали до поважного віку. Араґорна І, кажуть, убили вовки, які відтоді стали небезпекою в Еріадорі. У дні Арагада І орки, котрі, як з'ясувалося пізніше, задовго до того таємно зайняли твердині Імлистих Гір, аби перекрити всі шляхи в Еріадор, раптово заявили про себе. Року 2509 Келебріан, дружину Елронда, яка подорожувала до Лорієну, підстерегли на перевалі Багряного Рогу; почет її розсіявся під несподіваною атакою орків, а саму її викрали. Елладан і Елрогір відшукали та звільнили її, але її катували і завдали отруєної рани. Її привезли назад до Імладрісу, і, хоч Елронд зцілив її тіло, юна втратила радість життя в Середзем'ї. Наступного року вона поїхала в Гавані та перепливла Море. Пізніше, у дні Арассуїла, орки знову розплодилися в Імлистих Горах і почали спустошувати землі; й дунадани та сини Елронда воювали з ними. Саме в той час одна з великих банд заблукала так далеко на захід, що вступила навіть до Ширу, звідки її відкинув Бандобрас Тук. Імлистих Горах і почали спустошувати землі; й дунадани та сини Елронда воювали з ними. Саме в той час одна з великих банд заблукала так далеко на захід, що вступила навіть до Ширу, звідки її відкинув Бандобрас Тук.

Було п'ятнадцять ватажків, а потім народився шістнадцятий і останній, Араґорн II, який знову став королем і Ґондору, й Арнору. «Наш Король, так ми його звемо; і коли він приїжджає на Північ, у його відновлений дім в Аннумінасі, і якийсь час живе біля озера Вечорового, всі в Ширі радіють. Однак він не вступає в ці землі, дотримуючись закону, який сам прийняв і який забороняє Великому Народу переступати межі Ширу. Та він часто під'їжджає разом із багатьма прекрасними людьми до Великого Мосту і там зустрічається з друзями і тими, хто хоче його бачити; і дехто від'їжджає разом із ним і зостається в його домі, скільки забажає. Тан Переґрін багато разів бував там, і пан Семвайз — теж. Донька останнього, Еланор Прекрасна, була в почті Королеви Вечірньої Зорі».

Північна династія пишається тим, що, незважаючи на послаблення влади та зменшення кількості людей, упродовж поколінь право на правління переходило від батька до сина. Також, хоча тривалість життя дунаданів у Середзем'ї ставала все меншою, в Ґондорі після згасання їхніх королів жили ще менше; численні ватажки Півночі все одно проживали подвійний вік людей, принаймні жили набагато довше, ніж найстарші з нас. Араґорн справді прожив двісті десять років — довше, ніж будь-хто з його роду від часів короля Арвегіла; в Араґорні Елессарі відродилися чесноти давніх королів.

(iv) Ґондор і Спадкоємці Анаріона

Після Анаріона, вбитого біля Барад-дура, в Ґондорі правив тридцять один король. Хоча війна ніколи не припинялася на кордонах дунаданів Півдня, понад тисячу років їхні багатство та сила зростали як на землі, так і на морі; і так було до правління Атанатара II, якого називали Алкаріном Славетним. Однак уже тоді почали проявлятись ознаки занепаду: бо шляхетні чоловіки Півдня одружувалися пізно й дітей у них було мало. Першим бездітним королем був Фаластур, другим — Нармасіл І, син Атанатара Алкаріна.

Остогер, сьомий король, відбудував Мінас-Анор, де пізніше королі жили влітку охочіше, ніж в Осґіліаті. За його правління на Ґондор уперше напали дикі люди зі Сходу. Але Таростар, його син, розбив їх і прогнав геть, а тоді прибрав ім'я Ромендасіл, «Східний Переможець». Однак пізніше він загинув у битві з новими ордами східнян. Турамбар, його син, помстився за нього і завоював багато східних земель.

З Тараннона, дванадцятого короля, починається рід Морських королів, які збудували флот і розширили володіння Ґондору вздовж берегів на захід і на південь від гирла Андуїну. Щоб увічнити власні морські перемоги, Тараннон прийняв корону під іменем Фаластура, «Володаря Узбереж».

Еарніл І, небіж Фаластура, який правив після нього, відбудував давню гавань Пеларґір і створив великий флот. Зі суходолу та з моря він оточив Умбар і взяв його. Відтоді Умбар став великою гаванню та фортецею Ґондору[18]. Однак Еарнілові недовго довелося втішатися перемогою. Він загинув разом із багатьма кораблями та людьми під час великого шторму біля берегів Умбару. Син його, Кір'янділ, продовжував будувати кораблі; та люди Гараду на чолі з вигнаними з Умбару колишніми володарями підійшли до стін твердині з великим військом, і Кір'янділ загинув у битві з Парадом.

Упродовж багатьох років Умбар був в облозі, та його не могли взяти через морську могутність Ґондору. Кір'ягер, син Кір'янділа, чекав і, нарешті зібравши сили, підступив із півночі з моря та суходолу, і його армія, перетнувши ріку Гарнен, ущент розбила гарадців. Їхні королі змушені були визнати владу Ґондору (1050 р.). Кір'ягер тоді прибрав ім'я Г'ярмендасіла, «Переможця Півдня».

Жодний ворог не наважувався оскаржити могутність Г'ярмендасіла до кінця його довгого правління. Він був королем сто тридцять чотири роки — це було друге за тривалістю правління в роді Анаріона. За його днів Ґондор сягнув вершини могутності. На півночі королівство тоді простягалося до Келебранта й південної межі Морок-лісу; на заході — до Сірого Потоку; на сході — до внутрішнього Рунійського моря; на півдні — до ріки Гарнен, а звідти вздовж берега — до півострова та гавані Умбару. Все населення долин Андуїну визнавало його владу, Ґондору присягали королі Гараду, їхні сини жили заручниками при дворі короля. Мордор був зруйнований, до того ж за ним безперервно пильнували величезні фортеці на перевалах.

Так закінчився рід Морських королів. Атанатар Алкарін, син Г'ярмендасіла, жив у великих розкошах, і люди говорили: «У Ґондорі коштовне каміння — це галька, якою бавляться діти». Але Атанатар був лінивий і нічого не робив, аби зберегти успадковану силу; і два його сини були схожі на нього. Ґондор почав занепадати ще під час його життя, і вороги не могли цього не помітити. Нагляд за Мордором був занедбаний. Однак велике зло прийшло до Ґондору тільки під час правління Валакара: почалися міжусобиці. Багато було втрачено та зруйновано назавжди.

Міналкар, син Калмасіла, був людиною енергійною, і Нармасіл 1240 року, щоби позбутись усіх турбот, зробив його регентом королівства. Відтоді Міналкар правив Ґондором від імені короля, поки не успадкував батьків трон. Його найбільшою турботою