Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Було в неї те, що лікарі називають розростанням аневризми аорти. Одного вечора лягла спати, аби не прокинутися більш ніколи. Вранці я викликав швидку, а вони й сказали, що вона вже кілька годин як померла.

Еймос кивнув головою.

— Ви добре ставилися до неї, Чарльзе?

— Я любив її, хлопче, — відказав той, зі сталевим призвуком у голосі. Можете робити тут, що вам заманеться. Я ж вас не зупиню. Але я не бажаю, щоб ви докопувалися, що та до чого. Я любив її від моменту першої нашої зустрічі й до останнього нашого поцілунку на добраніч. І досі люблю.

Голос старого звучав рівно, але очі зволожились і руки тремтіли.

— Можна мені сісти? — попросив Еймос.

— Будьте, як у себе вдома. Чи не бажаєте ще чаю? Чайник повний.

— Дякую, сер. Мені жаль, що довелося так вас потурбувати. Але я, почувши, занепокоївся...

— Я знаю, ким була Лідія до нашої зустрічі, — сказав Чарльз, сідаючи на крихітну канапу. — Ми завжди були щирі одне з одним. Однак ніхто нас тут не потурбував. Але вона мала кровотечу з однієї артерії, й однієї ночі, коли вона спала, стався розрив тієї судини. Тільки це, а більш нічого.

Еймос потер голову, намагаючись вирішити, вірить він старому чи ні. Начебто вірив...

— Дякую! І ще раз перепрошую, якщо повівся напористо, — сказав Еймос. — То як, можу я взяти кілька цих руж?

— Звісно! — мовив Чарльз, зітхнувши. — Та не мій він більше, цей городчик. Беріть, що хочете.

— Ви переїжджаєте?

— Ну, той хлоп, що видавав Лідії скромну допомогу, перестав допомагати, коли Лідія померла. Трохи ми заощадили, але небагато. Незабаром я перейду на державне забезпечення, себто переселюся в урядовий будинок.

— І хто ж тут крутився? — запитав Еймос, уже знаючи, яка буде відповідь.

— Хлопець на ім’я Ерік. Ватажок зграї в тому місті, де колись жила Лідія. Певне, ви колись знали його.

— Та знав, — потвердив Еймос. — А про вас він знає? Знає, що Лідія була заміжня?

— Авжеж. Постійно контактував. Перевіряв, як ми тут.

— І злиняв, коли вона померла.

Не було це запитання, то й Чарльз не відповів, а тільки сьорбнув іще чаю.

— Ну що ж, — мовив Еймос, підводячись, — маю, значить, клопіт, який мушу залагодити. Не переїздіть поки що. Так чи інак, а я допевнюсь, щоб вам дісталися кошти на утримання цього дому.

— Не треба вам цим займатись.

— А таки треба.

— Заради неї, — мовив Чарльз.

— Заради неї.

***

На швидкісний до Балтімору пішло менше часу, ніж на його пішу прогулянку до станції. За ті двадцять проминулих років, коли Еймоса тут не було, місто зовсім не змінилось. Та сама купка комерційних хмарочосів, те саме розповзання забудови для сіромах, що сидять на базовому або гарують за мінімалку, яке тяглося й тяглося, аж поки вперлось у впорядковані квартали будинків середнього класу на околицях міста. Той самий дух перегнилих водоростей затопленого східного узбережжя, який доповнювали розвалені скойки старих будинків, що стирчали з каламутної води, мов ребра якогось давно здохлого морського чудовиська.

Обмірковуючи, як його здійснити задумане, Еймос визнав подумки: хоч з якого боку на це подивись, а воно твій рідний дім.

На вокзалі він узяв автоматичне електричне таксі, щоб доїхати до колишнього свого кварталу. Навіть як дивитися з вулиць, місто мало десь той самий вигляд. Хоча дещо й змінилося. Колишні ліхтарі прибрали, замінивши іншим, коробкоподібним дизайном. Декотрі вулиці, що були тільки для пішоходів, нині стали змішаного типу. Бандюки, ділки й повії мали тепер інші обличчя, але тулилися вони до тих самих куточків, стовбичили під тими ж самими карнизами, де трудилися їхні попередники й попередниці. Нові бур’яни витикалися зі щілин-тріщин, але щілини-тріщини були ті самісінькі.

Дав наказ машині випустити його, то й випустила — на розі з кавовим кіоском, ліцензованим приймати картки для купівлі розфасованих продуктів. Точнісінько те саме місце, де він двадцять років тому востаннє був попоїв у Балтіморі. Кіоск і франшизний бренд були різних категорій, однак круасани та булочки — однаковісінькі з вигляду.

— Велику каву й кукурудзяний кекс! — сказав він дівчині-кіоскерці. А вона була така вражена тим, що його ручний термінал видав щирі гроші, а не стандартні кредитки, що мало не впустила його замовлення на хідник. За той час, поки його новий юань Церери пройшов через мережу та перекинувся оонівським доларом, з усіма обмінно-трансферними накрутками, вийшло так, що він тричі переплатив за свій перекус.

Кекс смакував так, наче перекрутили зачерствілі кукурудзяні недоїдки й спекли, мов що свіже. Та й кава не кава, а геть-то чистий нафтопродукт... Але Еймос прихилився до стіни, до якої тулився й кіоск, і непоквапно все те ум’яв. Упаковки з недоїденим викинув у рециклювання й подякував дівчині. Та не відповіла. Його космічні гроші й чужинецьке вбрання так спантеличили її, немов були вовношкурою якого інопланетного чудиська. Та що ж тут чудуватися, коли й він сам усвідомлював себе як щось до того подібне.

Він і зеленого поняття не мав, де йому шукати того Еріка. Та недалеко й зайшов, як просто перед його носом випливла зі схованих у затінку дверей не зовсім доросла дівчина в дорогих бавовняних штанцях і з машинно заплетеними кісками.

— Агей! — гукнув він. — Маєш хвилинку?

— Для тебе, Монго?

— Та я не Монго, — заперечив, усміхаючись, Еймос. Він розгледів страх у її очах, хоч і добре прихований. Звісно, звична до небезпечних чужинців, але добре тямила, які вони небезпечні.

— Таж він таке точно потворисько, як і ти.

— Ти ж місцева. Порадь прихідькові.

— Травички тобі тре? Порошечку? Маю невротичне, якраз для тебе. Воно тебе так і вистрелить із цієї дупи.

— Та ні, не треба мені твого зілля для польотів. Тільки спитати тебе.

Вона засміялась і показала йому середньго пальця. Не її клієнт? Значить, ніщо. Вона вже оберталася до своїх затінених дверей, та Еймос схопив її за руку — міцно, але не боляче.

В її очах спахнула