Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

до других ближче. І він бавився, уявляючи, як би він, у своїх лахах мейд-ін-Пояс забрів до такого «непростого» магазину й змусив весь персонал полягти шпалерою, кинувши на шинквас парочку найбільших купюр за якусь моднячу дурничку. Ну, приміром, за якийсь там миленький платиновий шейкер. Чого саме про таке подумав? Бо закортіло хильнути келишок мартіні. Чи то абсенту...

Та хай пізніше, згодом-перегодом. По тому, як...

Від роздрібної торгівлі він попрямував до житлового кварталу, де, як підказувала мапа на його ручному терміналі, стояв колишній дім Лідії. Біля короткого тунелеподібного виходу причепився до Еймоса хлопчик одинадцяти чи дванадцяти років, у дешевому паперовому спортивному костюмчику — того різновиду, що роздають великі кіоски задарма, тільки підпишись відбитком свого великого пальця. Хлопчак хотів збути йому набір сексуальних послуг за таку низьку ціну, що нижче не буває. Еймос ухопив малого торгівця за підборіддя й підвів його обличчя догори. Там на щічках уже сходили жовті сліди не дуже давнього побиття, а навколо повік рожевіли промовисті сліди пристрасті до «пилку феї».

— Хто твій хазяїн? — запитав Еймос.

Хлопчик сіпнувся, щоб вирватись на волю.

— Помацати грошей коштує!

— Та я нічого тобі не заподію. Я не хапко. Просто скажи, хто тебе водить. Він тут близько?

— Не розумію, про що це ви.

І почав роззиратися, куди б ліпше чкурнути.

— Ну гаразд. Загубись.

Еймос провів хлопчака поглядом, а за тим тільки смуга лягла. Відчув, як щось мов хапає його за живіт, мов спазми чи що. Таж не витягти йому з біди кожнісінького вуличного пацанчика, на якого він тільки натрапить. Таких на вулицях — зграї, а в нього ж є своя робота. Ці речі пригнічують. А хлопчак може розшукати свого сутенера, наскаржиться тому на одного страшного здоровила, котрий хапав його за обличчя. А звідник почне розшукувати його, аби провчити, щоб не лапав товар за просто так.

Від цієї останньої думки Еймос ізнову заусміхався, та й той болючий вузлик у шлунку де й подівся.

Лідіїн дім був за тридцять сьомим будинком, як іти від вокзалу і втрапити до малоприбуткового кварталу — не до урядового житлобуду. Хтось та платив добрі гроші за це місце. Цікаво! Еймос не думав, ніби Лідія могла так підчистити свою біографію, щоб вивчитися на якусь пристойну роботу. Можливо, її муж був громадянин із добрими навичками й чистим минулим, то й отримав гарну роботу. І це також було цікаво. Який мав бути такий хлоп, що, живучи життям чесного громадянина, одружився б із такою, як Лідія, підстаркуватою бандиткою?

Еймос прошкував собі звільна, все ще якось сподіваючись, що той сутенер чи звідник таки вистежить його й покажеться йому на очі. Та спливло півтори години, і ручний термінал сповістив його, що він уже сягнув місця призначення. Будиночок був так собі, не дуже. Просто звичайний собі одноповерховик, що, як з вулиці глянути, був майже точна копія всіх інших одноповерхових будиночків цього району. Крихітний городчик заповнював проміжок між будинком і хідником. З вигляду — любовно доглянутий, хоча Еймос не міг би пригадати, чи тримала Лідія у себе вдома бодай одну рослинку.

Він пройшов вузенькою доріжкою через городчик до парадних дверей і подзвонив. За хвилину двері відчинив маленький дідусик із сивим чубчиком над чолом.

— Чим я міг би допомогти вам, синку?

Еймос усміхнувся, й щось у виразі його обличчя спонукало дідка сахнутися й ступити пів кроку назад.

— Привіт! Я — давній друг Лідії Маалуф. Я просто довідався, що вона відійшла, і сподівався віддати їй шану.

Поки це говорив, він працював зі своїм обличчям, підшукуючи такий варіант усмішки, котрий не лякав би стареньких дідочків.

А дідочок — Чарльз, як величав його некролог, — хвилину повагавшись, жестом запросив Еймоса до господи. Обстава (як судити за нею) переконала гостя: це справді Лідіїн простір. Обшиті плюшем диванчики, яскраві дармовисики на стінах та гардини — все це нагадало Еймосові той апартамент, у якому вона мешкала колись давно у Балтіморі. Картини прикрашали полиці й стільниці. Відзняті моменти її життя по тому, як Еймос подався світ за очі. Два пси на трав’яному полі осміхалися, висолопивши язики до камери. А то Чарльз, із трохи пишнішою, але вже сріблясто-сивою чупринкою на голові, довбеться на городчику. Ось Лідія і Чарльз у ресторані, зі свічками на столі, усміхаються над своїми келихами з вином...

Усе те начебто свідчило про хороше життя, й Еймос відчув, як, побачивши їх двох укупочці, щось розпружилося йому в животі. Хоч і не мав певності, що те все означало, але, либонь, було то не болото, а щось добре.

— Якось вас звати? — поцікавився Чарльз. — Чи не бажаєте якого чаю? Чайник якраз закипав, коли ви подзвонили.

— Авжеж, я б випив якогось чаю, — погодився Еймос, знехтувавши перше запитання. Він лишався у затишній світлиці, поки Чарльз брязкав-торохкав у кухні.

— Похорон був місяців два тому, — сказав Чарльз. — Ви були над гравітаційним колодязем?

— Атож, до самих цих останніх днів працював на Поясі. Жаль, що не міг прилетіти раніше.

Чарльз вернувся з кухні й вручив Еймосові окутану парою чашку. Смакувало, як непідсолоджений зелений чай.

— Ви Тімоті, еге ж? — мовив Чарльз так, ніби йшлося про погоду. А Еймос відчув, як зціпилися йому щелепи. Адреналін шугонув у його кровоплин.

— Я прибув ненадовго, — відповів.

— Вона розповідала про вашу маму, дещо, — провадив Чарльз. Він ніби розслабився. От мов знав: що має статися — станеться, неминуче.

— Про мою матір?

— Адже ж Лідія дбала про вас по тому, як померла ваша мама, правда?

— Атож, — мовив Еймос. — Дбала.

— Отож, — мовив Чарльз, іще сьорбнувши свого чаю. — Як воно все тут має відбутись?

— Або я попрошу взяти кілька троянд із вашого городчика, аби покласти на її могилу...

— Або?

— Або я просто візьму їх, адже тут більш ніхто вже не живе.

— Я не бажаю ніяких сварок.

— Мені треба знати, як це трапилося.

Чарльз задивився у підлогу, глибоко зітхнув, а тоді кивнув головою.