Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Що ближче я підходив до свого п’ятдесятиліття, то щораз більше мене дратували і спантеличували ідіотські рішення, які ухвалювали мої співвітчизники. А тоді я раптом почав їх жаліти, бо зрозумів, наскільки наївно і природно було для них поводитись отак мерзенно і з такими мерзенними наслідками: вони з усіх сил старалися жити, як люди, придумані в книжках. Саме тому американці так часто стріляли одне в одного: це був зручний літературний прийом для завершення оповідань і романів.

Чому до стількох американців уряд ставився так, наче їхні життя можна було викинути, як серветки? Тому що саме так автори зазвичай ставились до епізодичних героїв у своїх вигаданих історіях.

І таке інше.

Коли я зрозумів, що робить Америку такою небезпечною, нещасною країною людей, які не мають нічого спільного з реальним життям, я вирішив цуратися вигаданих історій. Я писатиму про життя. Кожна людина буде такою ж важливою, як усі інші. Всі факти будуть однаково важливими. Ніщо не пройде повз мою увагу. Нехай інші привносять порядок у хаос. Я натомість привнесу хаос у порядок, і саме це, гадаю, я і зробив.

Якби всі автори діяли саме так, то, мабуть, громадяни, які не займаються літературою, зрозуміли б, що в довколишньому світі немає порядку, що натомість нам слід адаптуватися до вимог хаосу.

Важко адаптуватися до хаосу, але це можна зробити. Я живий свідок: це можна зробити.

Адаптуючись до хаосу в коктейль-барі, я змусив Бонні Макмагона, яка була така ж важлива, як і всі інші у Всесвіті, принести Беатріс Кідслер і Карабекіяну ще трохи дріжджових екскрементів. Карабекіянів напій був сухе мартіні «Біфітерз» із спіралькою лимонної шкірки, тож Бонні сказала йому:

— Сніданок чемпіонів.

— Те саме ви сказали, коли принесли мені перше мартіні, — сказав Карабекіян.

— Я це кажу завжди, коли приношу мартіні, — сказала Бонні.

— А це не втомлює? — спитав Карабекіян. — Чи саме тому люди забираються в отакі забуті богом міста — щоб ось так знову і знову могли видавати ті самі жарти, аж нарешті світлий Ангел Смерті закриє їм рот жменею праху.

— Я просто стараюся піднести людям настрій, — сказала Бонні. — Якщо це злочин, то я вперше про нього чую. Віднині я перестану так жартувати. Я прошу у вас пробачення. Я не хотіла вас образити.

Бонні відчула неприязнь до Карабекіяна, але зверталась до нього солоденьким голосочком. Її принцип був ніколи не показувати свою роздратованість тут, у коктейль-барі. Найбільша частка її заробітку надходила з чайових, а способом отримати великі чайові було усміхатись, усміхатись, усміхатись, не зважаючи ні на що. Тепер Бонні мала лише дві мети в житті. Вона хотіла повернути собі всі гроші, які її чоловік втратив на автомийці в Шепердстауні, і прагнула придбати металокордні радіальні шини для передніх коліс своєї машини.

Її чоловік тим часом сидів удома перед телевізором, дивлячись професійний ґольф, і труївся дріжджовими екскрементами.

Святий Антоній, до речі, був єгиптянином, який заснував найперший монастир: місце, де чоловіки могли жити простим життям і часто молитися до Творця Всесвіту, не відволікаючись на діяльність, секс і дріжджові екскременти. Сам святий Антоній ще замолоду продав усе своє майно, пішов у пустелю і двадцять років жив самотою.

Усі ці роки досконалої самотності його часто спокушали видіння втіх, які йому могли дати їжа, чоловіки, жінки, діти, базари і таке інше.

Його біографом був також єгиптянин, святий Атанасій, чиї теорії про Трійцю, Втілення і божественість Святого Духа, викладені за триста років після вбивства Христа, католики вважали вагомими навіть у часи Двейна Гувера.

Католицька школа в Мідленд-Сіті фактично була названа на честь святого Атанасія. Спочатку її було названо на честь святого Христофора, але тоді папа, який був головою католицьких церков, оголосив, що, ймовірно, святого Христофора ніколи не існувало, тож люди не повинні його більше шанувати.

Чорний посудомийник вийшов з кухні готелю по сиґарети «Пел-­Мел» і свіже повітря. На мокрій від поту футболці він мав великий значок з отаким написом:

По всьому готелі стояли мисочки з такими значками, щоб кожен міг собі їх взяти, і посудомийник пустотливо взяв собі один значок. Йому не подобались твори мистецтва, хіба що дешеві й прості, які не мали довгого життя. Його звали Елдон Роббінз, і він мав пеніс завдовжки дев’ять дюймів і в діаметрі два дюйми.

Елдон Роббінз також провів якийсь час у виправній колонії для дорослих, тож він легко розпізнав у Вейні Гублері, який стояв посеред сміттєвих баків, недавно звільненого.

— Ласкаво просимо в реальний світ, брате, — звернувся він ласкаво, з кривою посмішкою до Вейна. — Коли ти останній раз їв? Сьогодні вранці?

Вейн сором’язливо зізнався, що це правда. Тож Елдон провів його через кухню до довгого столу, за яким їли кухонні працівники. Там стояв телевізор, і він показував Вейнові страту шотландської королеви Мері. Всі були в костюмах, і королева Мері добровільно поклала голову на плаху.

Елдон влаштував для Вейна безкоштовний стейк і картопляне пюре з підливою і все інше, що той захотів, усе, що приготували чорні на кухні. На столі стояла мисочка зі значками з мистецького фестивалю, і Елдон пришпилив Вейнові один такий значок, перш ніж той сів їсти.

— Носи його постійно, — серйозно сказав він Вейнові, — і тобі ніхто не зашкодить.

Елдон показав Вейнові вічко, яке працівники кухні пробуравили у стіні в коктейль-барі.

— Коли набридне телевізор, — сказав він, — можеш подивитися на тварин в зоопарку.

Сам Елдон зазирнув у вічко, сказав Вейнові, що там за піаніно сидить чоловік, якому заплатили п’ятдесят тисяч доларів за те, що він приклеїв обрізок жовтої стрічки на зелене полотно. Він наголосив, аби Вейн добре придивився до Карабекіяна. Вейн послухався.

І за кілька секунд Вейнові захотілось відвести око від вічка, бо він не мав достатньо базової інформації, щоб хоч якось зрозуміти, що відбувалося в коктейль-барі. Свічки спантеличили його, наприклад. Він припустив, що, мабуть, пропала електрика і що пішли міняти запобіжник. Також він не знав, як зрозуміти костюм Бонні Макмагон, який складався з білих ковбойських чобіт і чорних сітчастих панчіх з малиновими підв’язками, які виразно показували кілька дюймів оголеного стегна, і чогось наче тісного купальника у блискітках і з пучком із рожевої