Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Йозеф Рот

Йов. Фальшива вага

* * *

Йов

Роман простого чоловіка

Частина перша

І

Багато років тому жив собі в Цухнові один чоловік на ім'я Мендель Зинґер. Був то побожний, богобоязкий і звичайний, цілком буденний єврей. Справував він скромний вчительський фах. У своєму домі, що складався з самої лише великої кухні, він передавав дітям знання Біблії. Учив сумлінно й ревно, і без якогось особливого успіху. Сотні тисяч перед ним жили й викладали, як і він.

Непримітним, як і все його єство, було бліде лице. Довга борода звичайнісінького чорного кольору облямовувала його з усіх боків. Рот ховався у вусах. Очі були великі, чорні, повільні й напівприкриті важкими повіками. На голові сидів тяжкий картуз із чорного репсу, тканини, з якої іноді роблять немодні дешеві краватки. Тіло було вдягнене в напівдовгий, звичний для цих країв єврейський кафтан, його поли тріпотіли, коли Мендель Зинґер біг завулком, твердо і розмірено, наче крила, вдарялися вони об халяви високих кирзових чобіт.

Здавалося, у Зинґера мало часу, зате самі пильні справи. Звісно, його життя було незмінно важке, а часом навіть ставало відвертою мукою. Він мусив одягати й годувати жінку і трьох дітей. (Четвертою вона якраз ходила вагітна.) Господь обдарував його стегна плодючістю, серце — байдужістю, а руки — вбогістю. Вони не мали золота, аби його важити, ані банкнот, щоби їх рахувати. І все одно його життя постійно собі текло, як маленький жалюгідний струмочок у злиденних берегах. Щоранку Мендель дякував Господеві за сон, за пробудження і за день, що розвиднявся. Коли сонце сідало, він іще раз молився. А коли засвічувалися перші зорі, молився втретє. Перед тим як укластися спати, він утомленими, але ревними вустами шепотів поквапну молитву. Його сон не знав сновидінь. Його сумління було чисте. Душа його була непорочна. Він не мав про що шкодувати, і не було нічого, чого він жадав би. Він любив свою жінку й обожнював її плоть. Зі здоровим завзяттям він швидко поглинав їжу. Двох своїх синів, Йону і Шемар'ю, він лупцював за непослух. Зате наймолодшеньку донечку Міріям часто пестив. У неї було його чорне волосся і його чорні, повільні й лагідні очі. Її тіло було ніжне, а суглоби тендітні. Юна ґазель.

Дванадцятьом шестирічним учням він викладав читання і вивчення напам'ять Біблії. Кожен із цих дванадцятьох приносив йому щоп'ятниці по двадцять копійок. То був єдиний прибуток Менделя Зинґера. Йому було лише тридцять років. Та його сподівання заробляти більше були мізерні, можливо, їх узагалі й не було. Підростаючи, учні переходили до інших, мудріших учителів. Життя з року в рік дорожчало. Врожаї падали і падали. Морква меншала, яйця порожніли, картопля мерзла, юшка водянистішала, коропи маліли, а щуки коротшали, качки миршавішали, гуси твердішали, а кури нікчемнішали.

Тож лунали нарікання Дебори, дружини Менделя Зинґера. Вона була жінка, і часом у неї вселявся дідько. Вона зизила на майно багатших і заздрила прибуткам купців. Надто малий був Мендель Зинґер у її очах. Вона докоряла йому дітьми, вагітністю, здорожчанням, мізерними зарібками, а часом навіть паскудною погодою. Щоп'ятниці вона шурувала підлогу, аж та жовтіла, як шафран. Її широкі плечі рівномірно здіймались і опадали, її міцні руки терли кожну дощину вздовж і впоперек, а її нігті залазили в усі шпарки і порожнини між дошками, вишкрібаючи звідти бруд, який потім до решти нищили хвилі, що лилися з відра. Мов та широка, велетенська і рухома гора, сунула вона голою, пофарбованою в синє кімнатою. За дверима, надворі, вітрилися меблі, брунатне дерев'яне ліжко, лантухи зі соломою, чисто витесаний стіл, дві довгі вузькі лавиці, повздовжні дошки, прибиті до двох стоячих. Щойно за вікном починало смеркати, Дебора запалювала свічки в альпакових підсвічниках, затуляла обличчя долонями і молилася. Повертався додому чоловік у своєму сатиновому чорному одязі, підлога сяяла йому назустріч, жовта, наче розтоплене сонце, його лик світився ясніше, ніж звичайно, чорніше, ніж у будні, темніла борода. Він сідав, співав якусь пісеньку, тоді батьки і діти сьорбали гарячу юшку, всміхалися до тарілок і не мовили ані слова. В кімнаті здіймалося тепло. Воно струменіло з горщиків, тарелів, тіл. Дешеві свічки в альпакових підсвічниках не витримували, починали вгинатися. На цегляного кольору обрус скрапував, умить застигаючи, стеарин. Розчахували вікно, свічки бадьорилися і мирно догоряли назустріч власній кончині. Діти вкладалися на солом'яні лантухи коло печі, батьки ще сиділи й із заклопотаною врочистістю вдивлялися в останні сині пломінці, що ламано вихоплювалися із заглибин свічників, щоби за мить м'якими хвильками повернутися, мов водограй вогню. Стеарин шкварчав, тоненькі сині ниточки кіптяви снувалися від звуглілих решток ґнота догори, до стелі. «Ах!» — зітхала жінка. «Не зітхай!» — застерігав її Мендель Зинґер. Вони мовчали. «Ходім спати, Деборо!» — велів він. І вони мурмотіли молитву на сон грядущий.

Ось так наприкінці кожного тижня починався шабат, мовчанням, свічками і співом. А за двадцять чотири години він розчинявся в ночі, що приводила сіру вервечку буднів, низку клопотів. Одного спекотного дня пізнього літа, коло четвертої пополудні, Дебора розродилася. Її перші крики вп'ялися в монотонний спів дванадцятьох учнів. Усі порозходилися додому. Почалися сім днів вакацій. У Менделя з'явилася нова дитина, четверта, хлопчик. Через вісім днів йому зробили обрізання і нарекли Менухимом.

У Менухима не було колиски. Він висів посеред кімнати, в кошику з плетеної вербової лози, прикріпленому чотирма шнурками до гака на плафоні, мов люстра. Час від часу Мендель Зинґер легким, не позбавленим любові пальцем штовхав підвішений кошик, і він одразу починав хитатися. Іноді цей рух заспокоював немовля. Та іноді нічого не помагав проти його охоти скиглити і верещати. Менухимів голос лящав понад священними реченнями Біблії. Дебора ставала на ослінчик і знімала немовля. Біла, набрякла і колосальна випиналася її грудь із розіпненої сорочки