Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Бонні стояла спиною до Вейна, тож він не бачив, що вона носила восьмикутні трифокальні окуляри без оправи і була сорокадволітньою жінкою з кінським обличчям. Він також не бачив, що вона усміхалася, усміхалася, усміхалася, незважаючи на те, як образливо поводився Карабекіян. Однак він міг читати по губах Карабекіяна. Він добре вмів читати по губах, як і всі, хто якийсь час провів у Шепердстауні. Правило мовчання нав’язувалося в коридорах і за столом у Шепердстауні.

Ось це Карабекіян казав Бонні, помахом руки показуючи на Беатріс Кідслер:

— Ця поважна пані — відома письменниця, а також уроджена в цьому залізничному вузлі. Мабуть, ви зможете розказати їй свої останні правдиві історії про своє рідне місто.

— Я не знаю ніяких історій, — сказала Бонні.

— Ох, перестаньте, — сказав Карабекіян. — Кожна людина в цій кімнаті вартує великого роману. — Він показав на Двейна Гувера. — Яка життєва історія цього чоловіка?

Бонні обмежилась оповіддю про Двейнового собаку, Спаркі, який не махав хвостом.

— Тому він весь час мусить битися, — сказала вона.

— Прекрасно, — сказав Карабекіян. Він повернувся до Беатріс. — Я впевнений, ви можете десь це використати.

— Звичайно, що можу, — сказала Беатріс. — Це чарівна деталь.

— Що більше деталей, то краще, — сказав Карабекіян. — Дякувати Богу, маємо романістів. Дякувати Богу, є люди, які воліють все записувати. В іншому разі стільки всього забулося б!

Він попросив Бонні розповісти ще кілька правдивих історій.

Бонні повелася на його ентузіазм і захопилася думкою, що Беатріс Кідслер дійсно потребувала правдивих історій для своїх книжок.

— Ну… — сказала вона, — а Шепердстаун для вас частина Мідленд-Сіті, більш-менш?

— Звісно, — сказав Карабекіян, який ніколи не чув про Шепердстаун. — Яким би був Мідленд-Сіті без Шепердстауна? І яким би був Шепердстаун без Мідленд-Сіті?

— Ну… — сказала Бонні і подумала, що, можливо, має дійсно гарну історію, — мій чоловік є охоронцем у виправній колонії для дорослих в Шепердстауні, і колись він мав складати компанію людям, яких готували до страти на електричному стільці, — тоді коли постійно вбивали людей електричним струмом. Він грав з ними в карти, або читав уголос Біблію, або робив те, що вони хотіли, і одного разу склав компанію білому чоловікові на ім’я Лерой Джойс.

Поки Бонні говорила, її костюм відливав якимось дивним, риб’ячим сяйвом. Вбрання так поблискувало тому, що все було просочене флуоресцентною хімічною речовиною. Так само просочений був барменів піджак. І африканські маски на стінах. Коли вмикалися ультрафіолетові світла на стелі, хімікати сяяли, мов електричні вивіски. Бармен вмикав їх хаотично, коли йому забажалось, аби здивувати відвідувачів якоюсь приємною і таємничою несподіванкою.

Електрику для світла і всіх приладів у Мідленд-Сіті, до речі, виробляли з вугілля, видобутого на відкритих шахтах Західної Вірджинії, через яку Кілґор Траут проїхав лише кілька годин тому.

— Лерой Джонс був дуже тупий, — продовжувала Бонні, — він не вмів грати в карти. Він не розумів Біблії. Він погано розмовляв. Він з’їв свою останню вечерю, а тоді сидів нерухомо. Його мали стратити на стільці за зґвалтування. Тож мій чоловік сидів у коридорі біля камери і читав про себе. Він чув, як Лерой ходить по камері, але тим не переймався. І тоді Лерой постукав бляшаним горням об ґрати. Мій чоловік подумав, що Лерой просить ще кави. Тож він встав, підійшов до ґрат і взяв бляшанку. Лерой усміхався, так наче тепер все було гаразд. Йому взагалі не доведеться йти на електричний стілець. Він відрізав своє якйоготамзвати і поклав у горня.

Ця книжка вигадана, звісно, але історія, яку мені розповіла Бонні, насправді трапилася в реальному житті — у камері смертників у в’язниці Арканзас.

Щодо собаки Двейна Гувера, Спаркі, який не вмів махати хвостом: Спаркі списаний з собаки мого брата, який весь час воював, бо не вмів махати хвостом. Такий пес дійсно існує.

Рабо Карабекіян попросив Бонні Макмагон розповісти йому щось про дівчину-підлітка на обкладинці програми фестивалю мистецтв. Вона була єдиною відомою на міжнародному рівні людиною з Мідленд-Сіті, чемпіонкою світу з плавання брасом на дистанції двісті метрів. Це була Мері-Еліс Міллер. Їй було лише п’ятнадцять.

Мері-Еліс також була королевою фестивалю мис­тецтв. На обкладинці програми вона була зображена в білому купальнику, з олімпійською золотою медаллю на шиї. Медаль виглядала ось так:

Мері-Еліс усміхалася, дивлячись на картину святого Себастьяна іспанського художника Ель Ґреко. Для фестивалю її позичив Еліот Роузвотер, патрон Кілґора Траута. Святий Себастьян був римським воїном, який жив тисячу сімсот років до мене і Мері-Еліс Міллер, Вейна і Двейна, і всіх нас решта. Він таємно став християнином, коли християнство було поза законом.

І хтось на нього доніс. Імператор Діоклетіан наказав застрелити його з луків. Картина, до якої Мері-Еліс усміхалася з таким некритичним блаженством, зображала чоловіка, так густо натиканого стрілами, що він виглядав як дикобраз.

До речі, оскільки художники любили втикати в нього стільки стріл, майже ніхто не знав про те, що святий Себастьян пережив цей напад. Він насправді видужав.

Він обійшов Рим, прославляючи християнство і обмовляючи імператора, тож його вдруге прирекли на смерть. Його забили до смерті прутами.

І таке інше.

І Бонні Макмагон сказала Беатріс і Карабекіянові, що батько Мері-Еліс, який був членом комісії з умовно-дострокового звільнення в Шепердстауні, навчив Мері-Еліс плавати, коли їй було вісім місяців, і що він змушував її плавати щонайменше чотири години на день щодня, відколи їй виповнилось три.

Рабо Карабекіян це обдумав, а тоді вголос сказав, так щоб почуло багато людей:

— Яким це треба бути, щоб перетворити свою доньку на підвісний мотор?

І тепер надходить духовна кульмінація цієї книжки, бо саме в цю мить я, автор, несподівано був трансформований тим, що зробив до цього часу. Ось чому я поїхав до Мідленд-Сіті: щоб знову народитися. І Хаос проголосив, що народить нового мене, вклавши оці слова в уста Рабо Карабекіяна: «Яким це треба бути, щоб перетворити свою доньку на підвісний мотор?».

Таке незначне зауваження змогло мати такі приголомшливі наслідки, тому що духовна матриця коктейль-бару перебувала в стані, який я вирішив назвати «передземлетрусний». Велетенські сили діяли на наші душі, але не могли подіяти, тому що дуже гарно збалансовували одна одну.

Але тоді покотилась піщинка. Одна сила отримала раптову перевагу над другою, і духовні континенти почали стискатись і спучуватись.