Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

— А де ви її вивчили? — ​поцікавився я. 

Американець звів на мене погляд. Його темно-сірі очі секунду дивилися так, мовби Фаунтлерой вирішував, чи варто мені відповідати, а потім промовив спокійним глибоким голосом: 

— В ескадрильї Лафаєт[130]. Пройшов спеціальні курси для офіцерів. 

Чоловік говорив зі смішним акцентом, плутав відмінки, але зрозуміти його можна було без труднощів. 

— У Відні я отримав розпорядження від полковника Ронґе зустрітися з вами. 

Майор кивнув. 

— От ми й зустрілись, — ​констатував він і, піднісши до рота склянку, випив. Після цього скривився і скептично покосився на пляшку. 

— З вашого дозволу я продовжу, — ​втрутився Лібанський і негучно кашлянув, аби прочистити горло. — ​Ми тут цікава компанія… Різних національностей, якщо не брати до уваги нас із Самковським, то громадяни різних держав, у нас різне минуле й теперішнє, різний фах, а проте — ​спільна мета: допомогти новоствореній ескадрильї, якою командує майор, у боротьбі проти більшовиків. 

Ескадрилья базується на Левандівському летовищі[131]. Я відповідаю за її технічну складову — ​літаки. Похвалитися аж надто новітнім повітряним флотом наразі ми не можемо. Більшість машин — ​це те, що нам дісталося від повітряних сил колишньої монархії: два «Бранденбурги», один з яких був колись поштовим літаком і виконував сполучення між Києвом та Віднем, себто між Австро-Угорщиною та УНР, кілька «Фоккерів» та найновіші «Альбатроси» типу D.III, які ми отримали зовсім нещодавно…[132] 

— На одному з таких завтра літатиме мій найкращий пілот — ​капітан Ґрейвс, — ​перебив майор. — ​Продемонструє кілька висококласних фігур спеціально для Пілсудського. 

— Пілсудський не приїде, — ​зазначив Самковський. 

— Як це не приїде? — ​Фаунтлерой смикнувся усім своїм чималим тілом, від чого крісло під ним жалібно заскрипіло. — ​Чому ж ви нічого мені не сказали? 

В очах майора спалахнув вогонь, який, здавалось, от‑от спопелить нещасного. 

— Я сам про це дізнався лише годину тому, — ​відповів той спокійно. 

— А яка причина? Чому він відмовився? 

Поліціянт стенув плечима. 

— Офіційно — ​через погіршення здоров’я. Лікарі, мовляв, не радять вирушати в дорогу. 

— А неофіційно? — ​допитувався далі майор, ніби це і справді тепер мало якесь для нього значення. 

— Неофіційно, думаю, через побоювання його охорони, — ​незворушно відповів Самковський. — ​У Варшаві не довіряють нашій поліції. Уважають, що належну безпеку ми тут не забезпечимо. 

Вже пізніше я довідався, що Седрік Фаунтлерой був особисто знайомий з Пілсудським. Ба більше, саме з благословення президента молодої Польської держави і створили 7-му ескадрилью, якій до того ж було присвоєно ім’я Тадеуша Костюшка[133]. У Львові майор хотів продемонструвати Пілсудському все, на що здатні його пілоти, а тому і сприйняв цю звістку так болісно. 

— Словом, ці «Альбатроси», виробництва Österreichische Flugzeugfabrik[134] з двигуном Austro-Daimler потужністю в середньому 200 кінських сил, з двома кулеметами Schwarzlose калібру 8 міліметрів — ​наразі наша основна зброя, — ​закінчив свою промову Лібанський. 

— Свої повідомлення, пане Вістовичу, як тільки випаде змога їх надіслати, вам слід буде шифрувати, — ​промовив Самковський. — ​Гадаю, буде найкраще, якщо ви надсилатимете начебто ділові телеграми до Львова, а вже звідси їх відправлятимуть в ескадрилью. Надсилати напряму небезпечно. 

Я досі не міг опам’ятатися від того, що цими «повіреними у справу особами», про яких говорив Ронґе, виявились Самковський та Лібанський. Звісно, нічого дивного в тому, що до акції задіяно представника поліції та інженера-авіатора. Але у Відні, мабуть, до деталей вивчили мою особову справу, якщо вирішили залучити саме цих двох. 

— Гаразд, — ​сказав я. — ​Коли ж мені вирушати на схід? 

— Ви можете вирушати, коли захочете, — ​промовив майор, все ще засмучений звісткою, яку отримав щойно від Самковського. — ​Питання в тому, коли наша ескадрилья почне бойові вильоти. А тут жодної дати я, на жаль, повідомити не у змозі. Є ряд причин, від яких ми залежимо: готовність літаків, погодні умови… 

— Готовність пілотів, — ​докинув Лібанський. 

— Пілоти готові, — ​урвав американець. — ​Окрім того, майже в кожного з них бойовий досвід за плечима. 

— Думаю, вам так чи інак варто перетнути кордон значно раніше, — ​зазначив Самковський. — ​І триматися якомога ближче до фронту. 

Він мав рацію. Коли ескадрилья розпочне нальоти, буде краще, якщо я матиму достатньо корисної інформації, щоб їм допомогти. 

— Що ж, панове, — ​сказав, підводячись, Фаунтлерой, — ​мені час іти. Приїде завтра до Львова Пілсудський чи ні, роботи однаково сьогодні багато. Треба підготуватися до показових польотів як слід. Тому залишаю вас. 

— Мені також пора, — ​мовив інженер. — ​Зустрінемось рівно за тиждень у моєму помешканні на Баторія. У цей самий час. Я підготую всі необхідні мапи, домовимось про кодові слова, обговоримо інші технічні моменти… 

Коли ми знову тиснули з ним руки, цього разу на прощання, він тихо додав, аби почув тільки я: 

— Я не забув, що ви зробили для мене, Вістовичу. І дасть Бог, колись вам віддячу. 

— Дрібниці, пане Лібанський… 

— Не для мене, — ​заперечив інженер і попрощався. 

Ми залишились удвох із Самковським і якийсь час мовчали. Я попросив у кельнера чисту склянку й налив собі кларету з відкоркованої пляшки. Вино видалось мені надто кислим, тож обмежився тільки одним неповним ковтком. 

— Як там Відень? — ​врешті запитав Самковський. 

— Столиця перебуває в найгіршому стані з часу, мабуть, ще наполеонівської окупації[135], — ​відповів я. 

— Наша столиця тепер у Варшаві, — ​з усмішкою виправив мене він. 

— Все ніяк не звикну. 

— Я, чесно кажучи, також. 

Патефон затих, і чути було тільки голоси відвідувачів та делікатний дзенькіт склянок, які протирав бармен і виставляв у рівний ряд на полиці. 

— Дякую, що припильнували моє помешкання, — ​згадав я. — ​Чесно кажучи, побоювався, що буде вже нікуди повернутись. 

— Я не особливо його пильнував, — ​відмахнувся Самковський. — ​Тільки й того, що підрихтував фрамугу… 

— А ще, мабуть, подбали, щоб його в мене не відібрали. 

— Просто викреслив вашу адресу з деяких списків. Хоча нові помешкання були вкрай потрібні нашим військовим. 

— Поганий із вас поляк, Самковський. 

Він засміявся. 

— Не повірите, але мені це вже говорили. 

— І хто ж? 

— Свої. У вісімнадцятому, коли я мав чергування у двірцевій експозитурі. Підійшли легіоністи[136] і вимагали від мене здати зброю й приміщення. А я відповів, що досі служу в поліції й не маю такого права… 

— І що було далі? 

Поліціянт зітхнув. 

— До стрільби, звісно, не дійшло. Я залишив пост при зброї й прихопив із собою теку з документами, за які відповідав. Однак після цього потрапив у «чорні списки» і довелося відбути не надто приємну «авдієнцію» у самого Мончинського[137]. Один Бог знає, чому той дозволив мені й далі служити в поліції… Між нами кажучи, пане Вістовичу, ненавиджу цього