Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

Ноги самі понесли мене до кав’ярні «Атляс», що, як і все місто, переживала зараз не найкращі часи. Стіни помітно вицвіли, і ніхто найближчим часом не збирався клеїти нові шпалери, дерев’яна підлога потріскала, меню збідніло. Єдине, що залишилося незмінним, — ​це ідеальна чистота в закладі й бездоганний вишкіл тутешніх кельнерів. Вони з такою ж усмішкою вітали кожного відвідувача, з такою ж делікатністю пропонували скуштувати «страву дня» і з такою ж гідністю в поставі й жестах приймали чайові, як і десяток років тому. 

Я вмостився за той самий столик поруч вікна, за яким колись ми сиділи з полковником Редлем. Крізь шибку, обрамлену накрохмаленою фіранкою, виднівся той самий краєвид: фігура Адоніса з яловим тепер фонтаном, північно-східний кут Ратуші та ряд кам’яниць Ринку, серед яких вирізнялася імпозантна Чорна кам’яниця[126]. 

— Доброго дня, пане Вістовичу, — ​привітався зі мною невисокий лисуватий кельнер, випростаний рівно, наче його змусили ковтнути стрілу. 

Звучання мого власного прізвища в цьому місці змусило мене сіпнутись, як від укусу. Та ще більше я оторопів, коли побачив, що в руках офіціант тримає тацю, на якій стояла шахівниця з незавершеною партією. Одного мого погляду на шахову дошку вистачило, аби я впізнав нашу з Редлем партію, де він грав за чорних, а я — ​за білих. Причому моє ігрове становище лишалося вкрай безнадійним. Просто диво, що фігури зберегли свій порядок і не зрушили ані на клітину за цілих дванадцять років! 

— Можливо, ви чекаєте на свого шахового опонента? — ​продовжив кельнер. — ​Якщо так, то смію завірити, що партія у повному порядку. Я навіть записав положення фігур для певності. 

Цей чоловік говорив так, ніби з моменту гри минуло день-два, а не понад десяток років. 

— Щиро вдячний, — ​відповів я, долаючи внутрішнє хвилювання, яке переповнювало мене до країв. — ​Опонента, на жаль, не буде. Але дошку залиште… 

Він тієї ж миті зняв її з таці й поставив переді мною. 

— Дивина, що ви мене впізнали, а я вас — ​ні, — ​вирвалось у мене. 

Кельнер стримано усміхнувся. 

— У цій кав’ярні все моє життя, — ​промовив він. — ​Було б дивно, якби я не пам’ятав найважливіших клієнтів. Сподіваюся, справи у вас ідуть добре, комісаре. 

— З огляду на те, що навколо валиться світ, гріх жалітись, — ​відповів я цілком щиро. 

Чоловік витримав коротку паузу. 

— Чого бажаєте? — ​запитав він. 

Я замовив флячки, голонку з гірчицею й оселедця на чорному хлібі. Прийнявши замовлення, кельнер не рушив з місця, наче вважаючи, що такий набір страв щонайменше неповноцінний. 

Я усміхнувся. Ну звісно. Я можу не пам’ятати цього добродія, але він чудово пам’ятав мої гурманські вподобання. 

— Ще попрошу склянку холодної «Балабанівки» і повний кавник, — ​додав я. 

Кельнер вдоволено всміхнувся. 

— Напої подавати одразу? — ​поцікавився він. 

Я кивнув. 

Офіціант відкланявся і подався виконувати замовлення. 

Я схилився над шахівницею. Мабуть, у цю мить не зумів би точно описати портрет полковника Редля, мого шахового супротивника, проте партію чомусь пам’ятав до найменших дрібниць. Враховуючи навіть запасні ходи, які тримав, як виявилося, десь у заглибинах мозку всі ці роки. 

Дванадцять років тому позиція білих видавалась мені безнадійною, але зараз я раптом побачив рішення, яке принаймні вирівнювало шанси сторін. Коли б воно спало мені на думку тоді, я б, можливо, вирушив на своє перше завдання від Evidenzbüro у кращому гуморі. 

Кельнер приніс каву й «Балабанівку», а також тарілку з грінками — ​своєрідним компліментом від закладу. Я взяв чарку до рук і, піднісши її над фігурами, потримав так якусь мить, а потім випив. Мій суперник давно вже віддав Богові душу, тож нехай це буде йому останньою шаною. 

Після обіду я ще трохи прогулявся містом і врешті незчувся, як настав час іти на зустріч до «Американської» кав’ярні. 

На Гетьманських Валах[127] я прискорив крок, минувши «Ґранд-готель» із поважним швейцаром на вході, і біля Галицької ощадної каси повернув на Ягеллонську[128]. Тут, біля Дирекції залізниць, знову збочив наліво, опинившись відтак на вулиці 3 Травня. 

«Американська» кав’ярня була на другому поверсі, над недіючим кінотеатром «Еліт», в ошатній новій кам’яниці, збудованій менш як двадцять років тому. Часи тоді були спокійні, місто розвивалося, вкладати в нерухомість здавалося чи не найприбутковішою справою. Війну тоді міг передбачити хіба що Господь. Хоча вже після революційних подій у Росії стало зрозуміло, що Європа, а з нею і наш Лемберг, доживають останні спокійні роки. 

Піднявшись нагору, відвідувач потрапляв у затишний, майже порожній заклад із дерев’яною підлогою і високими меблями. Над шинквасом висів чималий американський стяг. Зі старого патефона хриплувато лилася незвична для мого вуха музика: вільна імпровізація труби в супроводі ритмічного баса й барабанів. 

Я роззирнувся, намагаючись побачити серед відвідувачів людину в американській військовій формі, проте нікого, хто був би схожим на майора Фаунтлероя, не побачив. Натомість мене чекала справжня несподіванка: в кутку, під навісним ліхтарем стояв дубовий штамтіш[129], за яким я спочатку побачив Самковського, а потім уздрів поруч із ним інженера Едмунда Лібанського. У моїй уяві ці двоє аж ніяк не могли бути знайомими. А вже сидіти в кав’ярні за одним столом і поготів! 

Я заціпенів на кілька секунд, все ще не вірячи своїм очам, а тому не відразу помітив поруч із ними третього — ​кремезного чоловіка в шкіряній куртці, з-під якої визирав теплий в’язаний светр із довгим до самого підборіддя коміром. 

Першим мене, як і слід було очікувати, помітив Самковський і махнув рукою. Двоє інших тієї ж миті пожвавішали й зиркнули в мій бік. Я наблизився до них і, досі не вірячи своїм очам, зняв тренч та капелюх і відпровадив на вішак. 

Підійшов до вільного місця, проте сісти не поспішав. Кинув погляд на стіл — ​там стояла відкоркована пляшка кларету, а перед кожним із присутніх — ​склянка з порцією вина. Випити вони як слід не встигли, отже, сиділи тут недовго. 

Самковський підвівся і простягнув мені руку для привітання. Я охоче її потиснув. 

— Вітаю, шефе, — ​приязно сказав він, хоч я давно вже не був його шефом. 

— Радий бачити вас, Самковський. 

Слідом за ним підвівся інженер. Ми і з ним навзаєм потиснули руки. Після цього Лібанський сказав: 

— Дозвольте вам представити нашого американського друга, майора Седріка Фаунтлероя. 

Чоловік у шкіряній куртці звівся на весь свій чималий зріст, недбало простягнув мені правицю і після рукостискання, знову сів. На його ретельно виголеному молодому обличчі майнула тінь нудьги, як буває тоді, коли когось змушують марнувати час, замість займатися чимось направду важливим. Риси він мав крупні та виразні: масивне підборіддя, міцний прямий ніс, округлі щоки і високе чоло. 

— Говорімо німецькою, — ​запропонував Лібанський. — ​Майор знає цю