Читати книгу - "Аптекарка"

— Гелло, ти, напевно, вважатимеш мене базарною бабою, — сказав він, — але ти, мабуть, маєш знати, що я нещодавно почув від своєї фірнгаймської братії.

Я завжди хотіла знати все, що розповідали Ґеро його товариші, з якими він регулярно збирався в генделику.

— Сім’я Ґраберів постійно була темою для розмов у Фірнгаймі, саме тому плітки довкола внука теж не вщухають. Не те, що я маю щось проти Левіна, але оточення в нього не з найкращих.

Я нагострила вуха. Йшлося про Дітера.

— Я знаю, що в нього судимість, — відповіла я.

— А ти знаєш, за що він відсидів?

— Наркотики.

— Через це також, — промовив Ґеро, із насолодою спостерігаючи за моїм неспокоєм. — Твій орендар сидів насамперед за нанесення тілесних ушкоджень.

Значить, у марнослів’ї Левіна таки була частка правди. У моїх очах Дітер поставав лише в милій та мирній іпостасі.

— То було вже давно, — виправдовувала я свого коханця. — Люди змінюються, але їхні близькі ніколи про це не забувають і не пробачають.

Ґеро пішов на примирення.

— Гелло, я ж лише кажу те, що чув. Цілком можливо, що за цей час він став гідним представником суспільства. Хай там як, але будь обережна.

Доріт дивилася на мене пильним поглядом. Завдяки жіночій інтуїції вона одразу помітила, що я занервувалася й зашарілася, як тільки назвали ім’я Дітера. Слова Ґеро мене дуже зачепили.

— Це добре, що, як і в старі добрі часи, ти знову до нас завітала, — додав Ґеро.

А на прощання для примирення зауважив:

— Шлюб пішов тобі на користь. Маєш добрий вигляд.

«Так, — подумала я, — кілька днів я почувалася щасливою поруч із другом сім’ї». Тепер уже було надто пізно проганяти Дітера до бісової матері; я по вуха в нього закохалася, до того ж значно сильніше, ніж це було з Левіном.

У чому я б могла звинувачувати Левіна під час розлучення? Основний аргумент — його поведінка з Марґо. Та чи могла я виносити на люди це приниження та свою ненависть? У такому разі поліція може прискіпливіше вивчати смерть Марґо. Я поняття не мала, чи ту справу вже закрили. Тож заради обережності краще Левінові не знати, що я бачила його з Марґо. Щодо іншого, то я покладала великі надії, що Дітер йому не розповість, що став моїм коханцем. Бо так може виникнути підозра, що він уже давно ним був, тож у мене була ще одна причина посприяти Марґо випасти з вікна. Ще чого! Дітер не настільки тупий, щоб нас зрадити.

А втім, певна недовіра таки закралася. Дітер був у дорозі вже чотири дні, відтоді телефонував лише один раз, ненадовго, але я не могла розібрати його слів.

Одного вечора я піднялася до горішньої квартири, куди нечасто навідувалася через Марґо. Тут вони спільно проживали. В окремих місцях тут іще стояли жахливі меблі Германа Ґрабера, в інших — речі зі смітника.

Усе, що належало Марґо, пробуджувало в мені огиду. У ванній досі стояв її липкий спрей для волосся, косметичка, лак для нігтів. Дітер залишив усе так, начебто вона мала незабаром повернутися з подорожі. А його речі? Я невпевнено відчинила шафу в спальні. Дітерові твідові штани гірчичного кольору з низькою посадкою та куце чорне плаття Марґо дружно висіли поряд.

У запиленій вітальні стояли два старі м’які крісла, торшер з рюшевим абажуром, низька шафа зі знятими із завіс дверцятами, куди поставили радіо й телевізор, а також масивний дубовий письмовий стіл Германа Ґрабера. Я обережно висовувала шухляди. Одна з них була замкнута. Всередині не було нічого особливого: сигарети, каталоги й квитанції, фотографії, ножиці, скріпки, конверти й папір — усе, що залишилося від Левінового діда — а також коробка цукерок, які мені якось приносив Левін.

Та мене цікавила замкнена шухляда. Як і на весіллі, у мене в голові знову постав образ дружини Синьої Бороди, яку серед усіх притягувала саме заборонена кімната, хоча вона, так само як і я, відчувала лихо. У цій шухляді на мене чекає вирішальна підказка стосовно характеру Дітера. Але мені банально бракувало підхожого ключа.

Чи варто було відмикати шухляду ножем? Чи Дітер мав ключа? Більш правдоподібним було те, що він його десь заховав. Я сіла в одне з просиджених крісел й замислилася над тим, де можна було б сховати крихітний предмет. Можливо, за тією жахливою олійною мазаниною?

Я пережила справді незрівнянний тріумф, коли зняла зі стіни майже чорний пейзаж пустища й виявила ключ. Без зайвих пошуків та копирсання я розгадала велику таємницю, немов справжній детектив, лише за допомогою власної уяви.

Долаючи страх, я відімкнула шухляду. Краще б я її не висувала, адже в мене не було ні найменшого бажання зірвати маску з подвійного агента.

З першого погляду я помітила у відкритій пачці цигарок гроші. То були долари. Рівно половина від суми, яку я обміняла.

У лікарні бувають дні, коли лежиш самотньо в ліжку, немає ані відвідувачів, ані листів; іншого ж дня вони приходять юрбами, так що під вечір більше не залишається сил.

В один з таких днів першою до мене завітала моя давня подруга Ортруд, щодо якої маю припущення, що вона мене не зносить, адже я завжди була краща за неї. На жаль, я до сьогодні не знаю, скільки вона заробляє. Моя директорка перетворила це на таку таємницю, аж у мене виникає підозра, що в тої зарплата таки вища. Зрештою, то були дві спортсменки, які надибали одна одну: керівниця — затята вершниця, а