Читати книгу - "Третій фронт"

Владислав Івченко

Третій фронт

Головні дійові особи

Розділ 1

Призовник

— А що це у тебе за прізвище, Бар-Кончалаба? Га?

Військком, огрядний дядько з великою сивою головою і червоним обличчям, подивився на мене з-за своїх окулярів.

— У мене мама з міста Бар на Вінниччині, там у половини такі прізвища, а тато зі старовинного козацького роду. Ось і вийшло Бар-Кончалаба, — збрехав я, бо не хотів розповідати про історію свого прізвища.

— А я подумав, чи єврей, чи татарин, — кивнув військком.

— А що, євреїв чи татар не беруть до армії?

— Та чого ж не беруть? Беруть, усіх беремо. Чужопланетника — і того візьмемо. — Військком зареготав.

Він роздивлявся мою особову справу. Я вже пройшов медкомісію, яка визнала мене цілком придатним до військової служби, попри численні травми, переломи й рани. Та навіть якби я прискочив на милицях, із рукою в гіпсі й діркою в черепі, вони б усе одно назвали мене придатним. Бо Журбівська область пасла задніх у виконанні плану призову, з Адміністрації Президента пообіцяли почати звільняти керівників районів, погрожували губернаторові, і тепер військкомати гребли до лав армії і мертвих, і живих, і ненароджених, аби тільки виконати план.

— Є щось, що може завадити проходженню служби? — несподівано спитав військком. Я вдруге здивувався. Спочатку з того, що цей військком запросив мене до себе в кабінет. До кабінету стояли великі черги охочих «порішати», а мене провели поза чергою. І ось іще питає, чи може щось мені завадити. Хоча кого це хвилювало на конвеєрі? Придатний? Пензлюй до армії, а ми поставимо собі черговий плюс і виконаємо план. Але військком чомусь спитав.

— Є, — кивнув я. Не те щоб сподівався, що мене почують і не призвуть. Якщо вже потрапив у ці жорна, то готуйся до перетворення на борошно, просто так вони не відпустять. Але ж я був щиро впевнений, що мій призов — дурня, шкідлива для країни. І мусив заявити бодай про це.

— Розповідай.

— Я — найкращий у цій країні спеціаліст із чудовиськ. Ніхто, крім мене, систематично ними не займався. І ось мене призивають до армії, зроблять солдатом, я буду ремонтувати БТРи, підносити снаряди, чистити картоплю на кухні, бігати з автоматом в атаку, робити те, що, крім мене, може робити хто завгодно. Але це наче забивати цвяхи електронним мікроскопом. Бо ж я найкращий у цій країні фахівець із чудовиськ, і призивати мене звичайним солдатом — марнотратство, яке в умовах війни межує зі злочином, — зітхнув я. Я вже заморився дратуватися на цей безлад.

— Ти звертався кудись із цим питанням?

— Звісно, звертався. В Адміністрацію Президента, у РНБО, у Генштаб, у СБУ, — кивнув я. — Усюди особисто заносив своє звернення з пропозицією допомогти країні у цей непростий час. Я ж у Києві живу, за один день пройшовся і розніс.

— У Києві? А як тут опинився?

— У мене тут квартира залишилася від батьків. Я здаю її в оренду. Останнім часом у ній жили африканські студенти, але потім у їхній країні відбувся заколот і батька одного з них, який оплачував навчання та житло, вбили. Вони вимушені були виїхати, а я приїхав, щоб зробити косметичний ремонт і знайти нових пожильців. На квартирі мене і вирахував дільничний.

— Сусіди здали, — посміхнувся військком.

— Ага, на поверх вище. Вони мене два роки тому затопили, я подав до суду і вибив із них компенсацію. Тепер ворог. Побачили, що я приїхав, свиснули дільничному, той одразу прибіг із вашими і повісткою.

— І що звернення? Були відповіді?

— З РНБО лише прийшла відписка — прийнято до розгляду. Це ж іще на початку минулого літа було. Досі розглядають, мабуть. А з Адміністрації Президента, Генштабу та СБУ навіть не відповіли. Ідіоти такі.

Я ж усе чітко та зрозуміло виклав у зверненні. Пояснив важливість напряму, яким займаюся, запевнив, що готовий допомогти захищати країну. Будь-хто може рити окопи чи бігати з автоматом, а ось на чудовиськах знаюся лише я. Але державний механізм в Україні досяг такого ступеня деградації, що моїх звернень просто не помітили. Чиновники помічали лише можливість заробітку, а питання безпеки країни їх зовсім не цікавили.

— Слухай, а вони справді існують? — спитав військком. Він важив центнер із гаком, мав товсту шию, діжкоподібний тулуб, довгі товсті руки й черевце, що випиналося з-під кітеля. Цілий ведмідь у формі. Але у нього несподівано затремтів голос. Я відчув це хвилювання і задоволено усміхнувся.

— Стикалися з ними!

— Звідки ти знаєш? — Військком перелякано подивився на мене.

— Бо люди, які стикалися з чудовиськами, значно відрізняються від тих, у кого це ще попереду.

Військком закивав, на його лобі виступив піт, хоч у