Читати книгу - "Воно"

А що трапилося далі? Що…

Кістлява, суха рука вхопила його за передпліччя, і Генрі заверещав. Він уже знову почав було занурюватися в м’яку сірість, та жахливий дотик Ригайла й біль, який кинджалом різонув його нутрощі, змусили його скрикнути й повернули до тями. Старий Ригайло справді зогнив до кісток, перетворившись на добриво. Генрі знову пригадалися помідори, які гнили собі тихенько в тінистому закутку їхнього сараю. Йому стало млосно.

Раптом він згадав кінець — принаймні, то був кінець для Ригайла з Віком. Згадав, як щось вийшло з темряви, коли вони стояли в тунелі під риштаком і вирішували, у який бік іти. Щось… Генрі не міг роздивитися, що то було таке. Поки Віктор не загорлав: «Франкенштейн! Це Франкенштейн!» Так і було: Франкенштейнова почвара з ґвинтами, що стирчали з боків його шиї, та глибоким зашитим шрамом на лобі, і чудовисько йшло до них, шаркаючи черевиками, схожими на іграшкові кубики.

— Франкенштейн! — кричав Вік. — Фран…

А потім у нього не стало голови — вона полетіла через весь прохід і стукнулася об кам’яну кладку, липко, болотисто чвакнувши. Мертвотні жовті очі монстра крутнулися до Генрі, і він закляк. Сечовий міхур розслабився, і ногами заструменіла тепла рідина.

Тварюка почовгала до нього, а Ригайло… Ригайло…

— Слухай, я знаю, що дав драпака, — мовив Генрі. — Не треба було тікати. Але… але…

Ригайло лише витріщався.

— Я заблукав, — прошепотів Генрі.

Наче для того, аби сказати Ригайлові, що й він також заплатив свою ціну. Та це був слабкий аргумент, усе одно що сказати: «Та-а-ак, Ригайло, я знаю, що тебе вколошкали, та я загнав у пальця таку злоїбучу друзку…» Та він справді заплатив… і чимало. Він годинами блукав у світі смердючої темряви, а потім, згадалося йому, він почав кричати. У якийсь момент він полетів сторчака — довге, запаморочливе падіння, за час якого він встиг подумати: «О, круто, за хвилину я помру й полишу це місце», — та опинився у швидкому потоці. Йому здалося, десь під Каналом. Він вигулькнув із підземелля, коли небо вже почало тьмянішати, ледве доплив до берега, а там нарешті видерся з Кендаскіґ менш ніж за п’ятдесят ярдів від місця, в якому двадцять шість років по тому втопиться Ейдріан Меллон. Він послизнувся, впав і відрубився. Коли він прокинувся, уже стемніло. Якимось дивом він знайшов дорогу до траси № 2 та зловив авто, яке підкинуло його додому. А там на нього вже чекали копи.

Та то було тоді, а зараз є зараз. Ригайло вийшов навперейми чудовиську Франкенштейну, і воно здерло лівий бік його обличчя до самого черепа — це все, що побачив Генрі, перш ніж утекти. Та тепер Ригайло повернувся, і він на щось показував.

Генрі побачив, що вони зупинилися біля деррійського «Таун Хаусу», і зненацька він усе чудово зрозумів. «Таун Хаус» — єдиний справжній готель, що залишився в Деррі. У 58-му тут були ще «Східна Зірка» в кінці Іксчейндж-стрит та «Спочин Мандрівника» на Торо-стрит. Обидва зникли в часи оновлення й модернізації міста (Генрі знав про це детально — у «Джуніпер Гілл» він жадібно читав кожен щоденний номер «Деррі Ньюз»). Лишився лише «Таун Хаус» та кілька смердючих готельчиків біля міжштатної автомагістралі.

«То он вони де, — подумав він. — Прямо тут. Усі, хто лишився. Сплять у своїх ліжечках, і їм сняться солодкі сни. Або каналізація. Уколошкаю. Уколошкаю одного за одним».

Він дістав пляшку «Тексас Драйвера» і ще раз хильнув. Він відчув, як до паху побігла свіжа цівочка крові, та й сидіння вже стало липким, але від вина йому стало краще — від вина йому стало байдуже. Він був би не проти гарного бурбону, та краще «Драйвер», аніж нічого.

— Слухай, — мовив він до Ригайла. — Вибач, що я накивав п’ятами. Будь ласка… не злись.

Ригайло заговорив уперше й востаннє, та не своїм голосом. Голос, який долинув із гнилого рота, був низьким, могутнім, лячним. Почувши його, Генрі заскиглив. То був голос із місяця, голос клоуна — голос, який він чув уві снах про тунелі й каналізацію, де без упину текла вода.

— Просто стули пельку й покінчи з ними, — проказав голос.

— Звісно, — заскімлив Генрі. — Звісно, окей, я й сам хочу пришити їх, без проблем…

Він повернув пляшку до бардачка. Її горлечко клацнуло, наче зуби. Поряд із пляшкою він побачив папірець. Генрі дістав його й розгорнув, лишаючи на кутках криваві відбитки. Зверху на папірці був яскраво-червоний напис:

Під ним було охайно написано великими друкованими літерами:

БІЛЛ ДЕНБРО 311

БЕН ГЕНСКОМ 404

ЕДДІ КАСПБРАК 609

БЕВЕРЛІ МАРШ 518

РІЧІ ТОЗІЕР 217

Номери їхніх кімнат. Чудово. Це збереже йому час.

— Дякую, Ри…

Та Ригайло зник. Водійське сидіння спорожніло. Там лежала тільки бейсболка «Нью-Йорк Янкі» із запліснявілим козирком. А ще на маківці перемикача передач був якийсь слиз.

Генрі сидів із вибалушеними очима; серце боляче гупало мало не під горлом… І тоді йому здалося, ніби щось поворушилося на задньому сидінні. Він хутко вискочив з машини, мало не беркицьнувшись на асфальт. Він позадкував від «ф’юрі». Автівка й досі м’яко гарчала крізь подвійний глушник «Черрі Бомб», котрий заборонили в Мейні ще 1962 року.

Іти було важко: кожен крок сіпав та рвав його живіт. Та він дочалапав до хідника й зупинився, аби роздивитися восьмиповерховий цегляний дім, який, разом із бібліотекою, семінарією та кінотеатром «Аладдін», був одним із небагатьох будинків, що лишилися в його пам’яті з минулих часів. Майже в усіх вікнах на верхніх поверхах було темно, та з обох сторін головного входу горіли ліхтарі з матовими плафонами; від низького туману навколо них утворювалися тьмяні німби.

Генрі пошкандибав у той бік, проминув їх та штовхнув плечем двері.

У фойє стояла нічна тиша. Підлогу встеляв вицвілий турецький килим. На стелі виднілася величезна фреска, поділена на чотирикутники, в яких змальовувалися сцени з лісорубної минувшини Деррі. Там були м’які дивани, крісла з високими спинками та величний камін, холодний та мовчазний. На залізній підставці в його нутрі лежало березове поліно — справжнє поліно, адже камін у «Таун Хаусі» був не лише декоративним елементом. У низьких вазонах зеленіли квіти. Подвійні скляні двері, які вели до бару з рестораном, були замкнені. З якогось внутрішнього приміщення