Читати книгу - "Воно"

перетину семінарської стежки й хідника та примружився, намагаючись вгадати, хто сидить за кермом. Та спершу він упізнав саме авто — то була машина, яку присягнувся купити його батько, «Плімут-Ф’юрі» 1958 року випуску.[749] Вона була біло-червоною, і двигун, що гуркотів під капотом (хіба він знав це напам’ять не тому, що батько раз по раз повторював одне й те саме?), був із серії «V-8 327». Цілих 255 кінських сил, і «Плімут» міг зі старту розігнатися до сімдесяти лише за дев’ять секунд, б’ючи стандарти завдяки чотирициліндровому карбюратору. «Я добуду цю тачку, і коли помру, можете мене поховати просто в ній», — любив розбалакувати Батч… та проблема була в тому, що автівку він так і не придбав, і коли Генрі, який волав якусь маячню про чудовиськ, запроторили до психушки, його поховали за державні кошти.

«Якщо це він там, я не витримаю», — подумав Генрі, стиснувши ножа й розглядаючи силует за кермом. Він хитався туди-сюди, наче п’яний.

Пасажирські дверцята розчахнулися, у салоні спалахнула лампочка, і водій повернувся до нього. Це був Ригайло Хаґґінс. Його обличчя перетворилося на обвислу руїну. Ригайлу бракувало одного ока, а крізь прогноїну в пергаментній щоці чорніли зуби. Як і в день, коли він загинув, на голові в нього була бейсболка «Нью-Йорк Янкі». Надягнута вона була задом наперед. Козирок поплямувала сіро-зелена пліснява.

— Ригайло! — скрикнув Генрі.

Тієї ж миті біль різонув у животі, і він заволав знову, та вже без слів.

Мертвотні губи Ригайла витягнулися у вишкір, розколовшись на біло-сірі складки безкровної плоті. Він простягнув покручену руку до відкритих дверей, запрошуючи Генрі до автомобіля.

Генрі трохи позволікав, а потім прочовгав перед радіаторними ґратками, дозволивши одній руці ковзнути V-подібною емблемою — він завжди так робив, коли вони їздили з батьком до салону в Бенгорі, щоб поглянути на це авто. Можливо, це саме вона. Коли він дочалапав до пасажирського боку, на нього накотилася м’яка сіра хвиля, і, щоб утриматися на ногах, Генрі довелося вхопитися за відчинені дверцята. Він постояв там, схиливши голову й важко хекаючи. Нарешті світ повернувся (принаймні частково) і йому вдалося оминути двері й упасти на сидіння. Біль знову пронизав його кишки, на руки чвиркнула свіжа кров. На дотик вона була як тепле желе. Генрі відкинув голову й зціпив зуби; на шиї напнулися жили. Нарешті біль почав трохи вщухати.

Дверцята захряснулися. Світло згасло. Генрі побачив, як Ригайло вхопився за ручку й перемкнув передачі. Крізь зогнилу плоть на руках виблискували білі вузли кісточок.

«Ф’юрі» покотився по Канзас-стрит у бік Горбатого Пагорба.

— Як ся маєш, Ригайле? — почув Генрі власні слова.

Звісно, то була марна справа — Ригайла не могло тут бути, мерці не їздять на машинах, — та це було все, до чого він додумався.

Водій не відповів. Єдине запале око втупилося прямо перед собою на дорогу. Зуби хворобливо виблискували з дірки на щоці. Генрі мимоволі помітив, що від друзяки Ригайла тхнуло. Насправді, друзяка Ригайло смердів, як велетенське цебро з зіпсованими помідорами, які вже перетворились на квашню.

Розчахнувся бардачок, стукнувши Баверза кришкою по колінах, і в світлі маленької лапочки в його нутрі Генрі побачив майже повну пляшку «Тексас Драйвера».[750] Він дістав її, відкрив і зробив добрячий ковток. Пійло ковзнуло вниз прохолодним шовком і вдарило в шлунок, наче вибух лави. Він увесь здригнувся, застогнав, та враз йому трохи покращало. Зв’язок зі світом зміцнів.

— Дякую, — сказав він.

Ригайло повернув голову до нього. Генрі почув, як рипнули сухожилля в його шиї — той звук скидався на те, як вищать іржаві петлі на сітчастих дверях. Ригайло кілька секунд дивився на нього мертвим, однооким поглядом, і тут Генрі збагнув, що від носа його товариша майже нічого не лишилося. Скидалося на те, що хтось ним поласував. Мабуть, якийсь пес. Або щури. Скоріше за все, щури. Коли того дня вони загнали дітлашків до тунелю, там було повно щурів.

Так само повільно Ригайла повернув голову в бік дороги. Генрі був тільки радий. Друзяка Ригайло так на нього дивився… Генрі не доганяв того погляду. Щось було в тому одинокому запалому оці. Докір? Злість? Чи що?

За кермом цього авто сидить мертвий хлопець.

Генрі поглянув на руку й побачив, як на шкірі виступили величезні сироти. Він хутенько хильнув із пляшки. Цей ковток пішов трохи легше, по тілу розлилося більше тепла.

«Плімут» покотився з Горбатого Пагорба й повернув ліворуч, проти годинникової стрілки, на круговому перехресті… але в таку годину там не було інших автомобілів, і всі світлофори ритмічно блимали жовтим оком на порожні вулиці й зачинені будівлі. Було так тихо, що Генрі чув клацання реле в кожному сигнальному ліхтареві… справді чув, чи то була лише гра уяви?

— Я не хотів тебе тоді кидати, Ригайле, — промовив Генрі. — Тобто, ну, знаєш, якщо ти зараз про це думаєш…

Знову завищало голе сухожилля. Ригайло дивився на нього одним запалим оком. Його губи розійшлися в жахливій посмішці, показалися чорно-сірі ясна, на яких також розрісся цілий садок плісняви. «Що означає та либа?» — запитав себе Генрі. Із тихим шумом авто рухалося Головною вулицею, лишаючи позаду універмаг «Фрізіс» з одного боку вулиці та «їдальню Нен» і кінотеатр «Аладдін» — з іншого. «Либа, яка означає, що він мені пробачив? Либа старого друзяки? Чи либа, яка каже: „Я поквитаюся з тобою, Генрі, поквитаюся за те, що ти покинув нас із Віком?“ Що то за либа?»

— Ти маєш зрозуміти, як усе трапилося, — почав було Генрі, та затнувся.

А як усе трапилося? У його голові все змішалося: думки переплуталися, як пазли, які висипали на картковий стіл у кімнаті для відпочинку в «Джуніпер Гілл». Як воно було, га? Вони пасли того опецька з сукою аж до Канзас-стрит, а потім засіли в кущах і дивилися, як ті двоє видряпуються на насип. Якби вони зникли з поля зору, він з Віктором та Ригайлом облишили б гру в переслідувачів і просто наскочили на них — двоє телепнів краще, аніж жодного, а через деякий час інші б також з’явилися.

Та вони нікуди не зникли. Прихилилися собі до загорожі й патякали, зиркаючи на дорогу. Час від часу вони кидали погляд униз, на Пустовище, та Генрі зі своїми поплічниками сховався надійно.

Генрі згадав, як небо тоді затягнули хмари, що наповзли