Читати книгу - "Воно"

Вона зазирнула під хисткий міст, сподіваючись побачити там поставленого на підніжку Сілвера, але його там не було. Лише склад іграшкової зброї, яку вони переросли й уже не забирали додому, та й усе. Вона побігла стежкою, озирнулася… і он вони: Ригайло з Віктором підтримували Генрі, і вся трійця стояла на насипу, наче вартові індіанці з фільму Рендольфа Скотта. Генрі був страшенно блідий. Він тицьнув на неї. Віктор із Ригайлом почали допомагати йому спуститися. З-під їхніх ніг посипалася земля з камінням.

Беверлі на хвильку задивилася на них. А потім вона розвернулася й помчала через струмок, який біг з-під моста, забувши про Бенове каміння, висікаючи кросівками водяні віяла. Вона вискочила на стежку й погналася далі. Повітря обпікало горло. М’язи в ногах тремтіли. Та було вже близько. Хатка-клуб. Якщо вона туди добіжить, то зможе врятуватися.

Вона неслася стежкою, а гілки ляскали її по щоках, через що вони ще дужче розчервонілися; одна влучила їй в око, і в неї потекли сльози. Відтак метнулася праворуч і помчала навпростець. Продершись крізь кущі, вискочила на галяву. Замаскована ляда й вікно були прочинені — з них линув рок-н-рол. Зачувши шум, вигулькнув Бен Генксом. В одній руці він тримав коробочку «Джуніор Мінтс»[740], а в іншій — комікси «Арчі».

Він поглянув на Беверлі й у нього відвисла щелепа. За інших обставин це могло б видатися смішним.

— Бев, якого…

Вона не марнувала часу на відповідь. Беверлі чула, як позаду й зовсім недалеко тріщало й свистіло гілля. Хтось зойкнув і вилаявся. Здавалося, Генрі приходив до тями. Тож вона без зайвих слів метнулася до входу; її волосся, помережане зеленим листям, віттям, із засохлими кавалками бруду з-під сміттєвоза, струменіло за нею рудим шлейфом.

Бен побачив, як вона стрибає на нього, наче десантник зі 101-ї повітряної[741], і миттю зник усередині. Він ледь устиг її впіймати.

— Замкни все, — видихнула вона. — Заради Бога, Бене, хутчіш! Вони майже тут!

— Хто?

— Генрі та його друзі! Генрі геть сказився, у нього ніж…

Бенові цього вистачило. Він кинув «Джуніор Мінтс» та журнал. Крекнувши, він закрив ляду. З іншого боку вона була вкрита дерном — «Тенґл Трек» досі чудово тримався: відпало лиш кілька травинок. Беверлі стала навшпиньки й зачинила вікно. Приміщення занурилося в темряву.

Вона намацала Бена й обійняла його з панічною міццю. Минула секунда, і він обійняв її у відповідь. Вони стояли навколішки. Зненацька Беверлі усвідомила, що десь у темряві й досі грає транзисторний радіоприймач Річі: Малюк Річард співав «Дівчинка безсила». У неї все похололо.

— Бене… радіо… вони почують…

— О Господи!

Він задів її м’ясистим стегном і мало не звалив. Беверлі почула, як приймач упав на долівку. «Дівчинка безсила, коли хлопці витріщаються», — повідомив Малюк Річард із характерним хрипкуватим голосом. «Безсила! — підтакнули бек-вокалісти. — Дівчинка безсила!» Бен почав важко сопіти. Вони обоє хекали, як парові двигуни. Раптом почувся тріск і… тиша.

— Трясця, — сказав Бен. — Я розчавив його. Річі здуріє.

Він простягнув до неї руку. У темряві він намацав одну її грудь і відсмикнувся, як обпечений. Беверлі налапала його, вхопила за сорочку й притягнула до себе.

— Беверлі, що…

— Цить!

Він замовк. Вони сиділи, обійнявшись і задерши голови. Темрява не була суцільною: з одного боку ляди виднілася смужка світла, і ще три окреслювали контури вікна — одна з цих трьох яскравих прожилок була досить широка й пропускала всередину хатки-клубу скісний промінець світла. Беверлі молилася, щоб вони цього не помітили.

Вона почула, як вони наближалися. Спершу вона не розрізняла їхньої мови… та ось почулися слова. Вона міцніше вхопилася за Бена.

— Якщо вона побігла до бамбуку, ми легко її вистежимо, — говорив Віктор.

— Бавляться вони десь тут, — відповів Генрі. У нього був напружений голос, а слова вискакували з рота важким хеканням, наче через силу. — Віскряк Таліендо казав. А коли ми кидалися камінням, вони звідсіля приперли.

— Ага, бавляться пукавками й усяким таким, — кивнув Ригайло.

Раптом прямо над ними загупали кроки, ляда заходила ходором. Звернене догори обличчя Бев притрусило землею. Один, двоє або ж усі троє стояли на хатці. У неї скрутило живіт і вона прикусила губу, аби не зойкнути. Бен поклав велику руку на скроню дівчинки й сховав її обличчя в човнику долоні. Він дивився вгору й чекав — здогадаються чи ні? Або ж вони вже й так знали й просто гралися з ними?

— У них є якийсь барліг, — казав Генрі. — Так сказав Віскряк. Халупа на дереві чи щось таке. Вони звуть той барліг своїм клубом.

— Як хочуть до клюбу, відірву їх по-клюбному, — гмикнув Віктор.

Ригайло зайшовся реготом, іржучи, наче віслюк.

Туп, туп, туп зверху. Ляда завібрувала ще дужче. Певне що помітять. Звичайний ґрунт так не пружинить.

— Давай глянемо біля річки, — почувся голос Генрі. — Б’юся об заклад, що вона там.

— Окей, — відказав Віктор.

Туп, туп. Вони спускалися з хатки. Крізь зціплені зуби Беверлі просочилося тихеньке полегшене зітхання… а потім Генрі сказав:

— Ригайло, лишись тут і пильнуй стежку.

— Окей, — обізвався той і почав виходжати туди-сюди, раз по раз наступаючи на ляду.

Знову посипався ґрунт. Бен із Беверлі напружено дивились одне на одного. Обличчя в них були припорошені землею. Бев почула, що всередині пахне не лише димом, — до нього домішувався запах сміття й поту. «Від мене тхне», — похмуро подумала вона. Незважаючи на сморід, вона обійняла Бена ще міцніше. Нараз його кремезність видалася бажаною та втішною, і вона раділа, що він такий великий. Можливо, коли почалися канікули, він був усього лише наляканим товстуном, та зараз усе було геть інакше — як і всі вони, Бен змінився. І якщо Ригайло знайде їхню схованку, Генксому буде чим його здивувати.

— Як хочуть до клюбу, відірву їх по-клюбному, — повторив Ригайло й закихкотів — той звук був тихеньким, наче сміявся троль. — Відірву їх по-клюбному. Атож. Відірвуться, як слід.

Вона відчула, що верхня частина Бенового торса ходить ходором, посіпуючись: він засмоктував повітря в легені й випускав його короткими, різкими видихами. На одну бентежну мить їй здалося, що він розплакався, та потім вона придивилася до його обличчя й зрозуміла, що він ледь стримує сміх. З очей у нього текли сльози. Його погляд на мить перетнувся з її й одразу ж дико метнувся в інший бік. У тьмяному світлі, яке просочувалося в шпарини, вона побачила, як він мало не посинів, силкуючись придушити регіт.

— Як хочуть до клюбу, то відірвуться по