Читати книгу - "Воно"

була нездатна. Вікно пам’яті знову розчинилося, і вона побачила птахів, тисячі птахів, які сідали на верхівку кожного деррійського будинку, кожного телефонного стовпа й поштової скриньки «БСД»,[738] весняні птахи в квітневому небі та біль із насолодою, які летіли низько, подібно до того, як видаються низькими весняні небеса. Суміш низького фізичного болю, низької насолоди й дивного ствердного відчуття. Вона стікала кров’ю… вона… вона…

— Ви всі?! — раптово скрикнула вона, ошелешено розчахнувши очі.

Білл напружився й цього разу таки вийшов з її лона, та Бев була така приголомшена, що ледь помітила.

— Що? Беверлі? З т-тобою все до…

— Ви всі? Я кохалася з вами всіма?

Вона побачила, як на обличчі враженого Білла зринув подив, як відвисла його щелепа… і раптове розуміння. Та навіть у своєму зачудуванні вона бачила, що це стало відкриттям не тільки для неї, а й для нього також.

— Ми…

— Білле? Що таке?

— То був т-тв-вій спосіб вивести нас, — промовив він, і тепер уже його очі палали так яскраво, що їй стало лячно. — Беверлі, хіб-ба т-т-ти не р-розумієш? То був т-т-твій спосіб вивести нас! Усі ми… але ж ми були… — раптом він здався їй переляканим, непевним.

— Ти згадав усе до кінця? — спитала Бев.

Він повільно похитав головою.

— Н-ні. Та… — Білл поглянув на неї, і вона побачила, що він нажаханий. — Та все зводиться д-д-до т-того, що ми по-по-побажали знайти вихід. І я не в-впевнений… Беверлі, я не впевнений, що дорослі здатні на це.

Вона мовчки подивилася на нього (здавалося, ця мить тягнулася дуже довго), а потім сіла на край ліжка й механічно роздягнулася. Вона нагнулася до колін, щоб зняти нейлонові панчохи, і в тьмяному світлі він розгледів вигин її хребта — лінії її тіла були плавними й знадливими. Волосся вихлястим каскадам спадало через плече. Білл подумав, що до світанку він знову її забажає, і повернулося відчуття провини, притлумлене лиш ніяковим усвідомленням того, що Одра була за океан звідти. «Кинь ще п’ять центів у джукбокс, — подумав він. — Пісня зветься „Не болітиме, якщо не взнає“». Та біль усе ж вчувався. Десь там, у прогалинах.

Беверлі підвелася й розклала ліжко.

— Ходи до ліжка. Треба поспати. Нам обом треба поспати.

— Га-га-гаразд.

Так було правильно — він на сто відсотків погоджувався. Дужче за все йому хотілося спати… та не самому, тільки не сьогодні. Шок поступово вивітрювався — мабуть, зашвидко, та Білл занадто втомився і почувався виснаженим. Реальність здавалася схожою на сон, і попри докори сумління він знав, що в безпеці. Так, можна трохи прилягти, поспати в її обіймах. Він потребував її дружньої теплоти. Обоє були заряджені сексом, та наразі жодному з них шкоди від цього не було.

Він зняв шкарпетки, сорочку й ліг поруч із нею. Бев пригорнулася до нього — теплі груди, довгі прохолодні ноги. Білл обійняв її, відчуваючи різницю: її тіло було довшим, ніж в Одри, груди — повніші, стегна — кругліші. Та це було бажане тіло.

«Із тобою, люба, мав бути Бен, — думав він сонно. — Гадаю, судилося саме так. Чому ж тут я, а не він?»

«Бо це мав бути ти — як тоді, так і тепер, ось і все. Як гукнеш, так і озветься. Гадаю, так казав Боб Ділан… або ж Рональд Рейган. Та й, може, зараз тут я, бо Бен із тих, хто проводжає дівчат додому».

Беверлі потерлася об нього — не намагаючись розбурхати пристрасть (хоча навіть зараз, коли він занурювався в сон, вона відчула, як ворухнувся його пеніс, і всміхнулася), а просто, щоб зігрітися. Вона й сама вже майже засинала. Її щастя тут, поряд із ним, після стількох років, було справжнім. Вона знала про це завдяки його гіркому присмаку. Був цей вечір, але мало настати й завтра. І хтозна — може, вранці для них заграє інша мелодія. А потім вони знову спустяться в каналізацію і знайдуть Воно. Коло замкнеться остаточно, і їхнє теперішнє життя плавно зіллється з дитинством; вони вподібняться істотам на якійсь божевільній стрічці Мебіуса[739].

Або так, або смерть у підземеллі.

Вона перевернулася. Білл просунув руку між її боком та рукою і ніжно поклав долоню на її ліву грудь. І їй не треба було лежати без сну й гадати, чи стиснеться та рука в кулак.

Сон закрався в її думки, розчиняючи їх. Як завжди перед засинанням, в уяві розквітли бутони сяючих візерунків — цілі поля яскравих квітів, що гойдалися під блакитним небом. Вони потьмянішали, і натомість з’явилося відчуття падіння, від якого вона іноді здригалася й просиналася в холодному поті із завмерлим криком на губах. Вона якось читала в коледжі статтю з психології, де розповідалося, що дітям часто сниться, як вони падають.

Та цього разу все було гаразд. На груді вона відчувала теплу й заспокійливу вагу Біллової долоні. Подумалося, що коли вона й падатиме, то падатиме не сама.

А потім вона торкнулася поверхні й помчала: сон, марення, абощо біг швидко. Вона мчала навздогін, переслідуючи сон, тишу або ж сам час. Роки рухалися жваво. Роки збігали. Коли вже розвернувся й женешся за своїм дитинством, будь ласкавий, воруши дупою. Двадцять дев’ять — вік, у якому вона пофарбувала волосся (хутчіш). Двадцять два — тоді вона закохалася у студента-футболіста на ім’я Ґреґ Меллорі, котрий мало не зґвалтував її після вечірки їхнього братства (хутчіш, хутчіш). Шістнадцять — напилася з двома подругами на оглядовому майданчику Блюбьорд, що в Портленді. Чотирнадцять… дванадцять…

…хутчіш, хутчіш, хутчіш…

Погнавшись за дванадцяткою, вона вбігла в сон, зловила її, подолавши перепону, яку Воно звело в їхній пам’яті (задихаючись від бігу, вона вдихнула, і цей бар’єр видався їй холодним туманом), вбігла в свої дванадцять років — вона мчала, мчала, немов за нею гнався сам диявол, мчала, озираючись, озираючись

6

ПУСТОВИЩЕ, 12:40

через плече, намагаючись угледіти переслідувачів і водночас спускаючись насипом; навсібіч летів щебінь. Ні, поки що не видко. Вона «вмазала йому, як годиться», сказав би її батько… і сама думка про нього накрила її