Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ух ти! Я тільки став ще кращий — більший, яскравіший!

І опустив її, аж каблуки об підлогу стукнули. Сін усміхнувся, й зморшки брижами розійшлися по плесу його щік. Вона поплескала його по плечу, а він заусміхався на все обличчя. А в Патлокрила біля бару очі стали, мов блюдця. Наомі помахала йому рукою. Посланий по неї чоловік завагався, а тоді таки відповів їй помахом руки.

— Ну, то що я тут пропустила? — запитала Наомі, коли Сін вів її до задвіркових дверей клубу.

— Та все-все, як не більше! — прогуркотів Сін. — Багато розказав тобі Марко?

— Та зовсім мало, хай йому абищо!

— Оце так він завжди. Вічно так.

Пройшли в ті благенькі двері й коридорчиком до грубого каменю астероїда. Ізоляція була прадавня, посіріла та облуплена, й від кам’яної стіни віяло холодом. Ту стіну підпирали троє чоловіків із пістолетами в руках. Найстаріший з-поміж них був Карал, а молодших двох Наомі не знала. Мимохідь поцілувала Карала в щоку. Молодші подивилися на неї зі змішаними почуттями недовіри й захвату. Той прихований коридорчик привів до якихось сталевих дверей.

— Чого так засекречено? — здивувалася вона. — Чи вам невідомо, що тепер ОПА володіє Церерою?

— Є ОПА, і є гОПА, — відповів Сін.

— І ви, звісно, є та, друга, — сказала вона, теплотою голосу приховуючи свій неспокій.

— Як і завжди, — погодився Сін.

Ковзнули, відчиняючись, двері, й туди, пригнувшись, пройшов Сін. Їй не видно було, чи є там іще щось поза його тілесами. Наомі увійшла.

— Оце сюди, а далі — ні, — сказав їй Сін через плече. — І краще не плавати тут довше, ніж треба. Якби за планом, то ми вже місяць тому повинні були б опинитися біля Марка.

— То Марко не тут?

— Та нікого тут, окрім нас, курчат.

Ці його слова були зігріті усмішкою.

Камера, куди вони увійшли, була простора й холодна. Переносний фільтр очищування повітря ганяв несвіже повітря, поширюючи дух гуми. На пластикових полицях видніли розфасовані харчі, посуди­­ни з водою. Посеред приміщення стояв благенький стіл, а навколо нього — п’ять стільців. З гака звисав на своїх дротах мережевий підси­лювач. До стіни тулилися нари, по чотири одні над одними. Якісь тіла, скрутившись бубликом, лежали там під ковдрами. Навіть якщо вони й спали, Сін не зважав на їхню присутність — голосу не стишував.

— Тут головне, щоб ми не засиділися там, де можуть похапати нас хапки, як усе воно обвалиться, тямиш?

— Як... що обвалиться? — перепитала Наомі.

Сін сів за стіл, простяг довгу свою руку й стягнув із ближчої полиці якусь пляшку без етикетки. Зубами висмикнув корок.

— Агей, Кісточко! — сміючись, заговорив він. — Ти казала, ніби він небагато сказав тобі, але ж чи не прибрехала ти, га?

Наомі сіла на один зі стільців, а Сін тим часом налив у дві склянки рідини бурштинового кольору. Запахло алкоголем, маслом і перепаленим цукром. Наомі відчула, як її рот відгукнувся на цей дух. Смак був такий, мов оце додому прийшла.

— З наливочкою тітоньки Марголіс не порівняти, — зітхнув Сін.

— Другої такої нема і не буде, — погодилася Наомі. — Ну, як я вже прилетіла, то чом ти не утаємничиш мене в суть справи?

— Знаєш, — почав Сін, — усе воно закрутилось через ті удавки — ворота в кільцях. Та ти й сама знаєш краще за хоч би й кого. Ще тисяча внутрішніх планет на нашу голову, бо це ж нова купа підстав їм, аби знов вишморгати Пояс, чи ж не так? Отож добра половина Поясу й присмокталася до Різникової дривітні: рапортує про себе як про шляхетних, та офіційних, та політичних діячів. Отож ми — а «ми» — це Марко, шурупаєш? — вирішили ми два чи три роки тому...

— Ми не розбалакуємо про це! — різко заперечив голос якогось молодика. Сін глянув на двері. Туди ж, оніміла від страху, обернулася й Наомі. Той хлопчина з виду був жахливо старий і страшенно юний водночас. Його шкіра була темніша, ніж у Марка, а чуприна кучерявилася дужче. Тільки очі — ті ж самі... Й рот. Щось величезне, більше за всі океани, забурхало в її грудях. Збурилися давно поховані почуття, і той потоп загрожував понести її геть. Хотіла це приховати, але мусила покласти долоню на стіл, аби не впасти.

Він увійшов до кімнати. На ньому була простора, піщаного відтінку сорочка, але Наомі помітила, що його тіло вже переростало від грайливого зростання лошака-стригунця до м’язистості дорослого чоловіка. Одна з постатей, що залягли на нарах, ворухнулася, перевернулась на другий бік, але більш ніякої реакції не виказала.

— Ми не говоримо про це, поки не повернемося безпечно назад. Навіть отут. Узагалі. Знаєш це?

— Свят-свят! — вигукнув Сін. — Я просто подумав: позаяк...

— Знаю, що ти подумав. Воно минеться, але про це ми не говоримо.

Тут уперше він кинув на неї погляд. Її душевна боротьба віддзеркалилася в його очах. Їй захотілося знати, яке враження вона справила на нього. Що було в нього на умі й у серці, коли в ній переплелися і радість, і вина, й отруйний жаль. Це був такий момент, якого вона собі й не дозволяла бажати. Але відчувала, що це станеться, відколи повідомлення від Марка дійшло до Тайко. Не була вона готова до цієї зустрічі. Він ледь помітно усміхнувся й кивнув їй головою.

— Філіп! — мовила так обережно, мов боялася, коли б це слово не розбилось. Коли ж він обізвався, голос його був мов відлунок її голосу.

— Мама.

Розділ десятий. Еймос

Філадельфійська станція високошвидкісної залізниці розташувалася біля центру комерційної зони середнього прибутку. Люди, що живуть на зарплату, вешталися по вулицях, тицялися від рундука до рундука, купуючи напівмодне вбрання й дрібничкові предмети розкоші, придбати які могли тільки ті, що з грішми в кишені. Високовартісний шопінг мав бути деінде: там служба безпеки тільки тим і займається, що проганяє таких, як оці, «чистих зарплатників».

Навіть на Землі були люди з грошима — і були люди з грошима.

Химерною видалася Еймосові думка, що це ж і він, з його статками, може бути притулений якось-таки