Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

якби вона, на щастя, не постала перед загалом у фальшивому світлі. Часті відвідини молодим князем дому дона Калоджеро, а також його захоплені погляди, що їх він кидав на Анджеліку, безперечно, не уникли уваги мешканців містечка. Ті блаженні посмішки та повсякчасні вияви уваги, яких у великому місті ніхто не помітив би, простодушні доннафуґатці сприймали як ознаку шалених пристрастей. Найбільшого розголосу набув, звичайно, перший візит: сутулі дідки, що вигрівалися на сонці, і хлопчаки, які гасали по курному майдані, все бачили, все збагнули, про все розповіли іншим; що ж до збудливих і спокусливих властивостей того десятка персиків, то з цього приводу цікаві звернулися до вельми досвідчених місцевих відьом та до всіляких магічних книг, де описувались усі види чарів, і перш за все до славнозвісного трактату Рутіліо Бенінказа, Аристотеля сільської злидоти. На щастя, як це здебільшого трапляється на Сицилїї, бажання лихословити про ближнього затьмарило правду: в Танкреді всі побачили молодого розпусника, увагу якого привернула до себе Анджеліка; усі були переконані, що він хоче спокусити її та й годі. Те, що князь Фальконері та онука Пеппе Смерди незабаром можуть побратися, навіть не спадало на гадку цим простолюдцям, котрі своїм поговором виявляли аристократії таку ж шану, яку віддають Богові блюзнірці. Від’їзд Танкреда поклав край цим балачкам, і до них ніхто більше не повертався. Тумео знав про це не більше, ніж його земляки, і тому зустрів запитання князя з тим жартівливим виразом, що з ним літні люди говорять про витівки молоді.

— Щодо синьйорини, ваша вельможносте, то тут і казати нічого: її зовнішність промовляє сама за себе. Всі бачать, які в неї очі, шкіра, стан, і визнають її вроду. Даруйте мені за зухвалість, але, якщо не помиляюсь, дон Танкред теж належить до тих, хто належно їх оцінив. Вона перебрала всю красу матері, не успадкувавши душку дідуся. А яка вона розумна! Ви помітили, як змінили її тих кілька років, прожитих у Флоренції? Тепер це справжня панночка, — просторікував дон Чіччо, нечутливий до відтінків слів, — справжнісінька панночка. Коли вона повернулась з коледжу, то запросила мене до себе й зіграла мою давню мазурку. Грає вона, правда, поганенько, однак сама дуже гарна — які в неї очі, волосся, ноги, груди… Тут відразу забудеш про смердючого Пеппе! Її постіль, мабуть, пахне раєм!

Обличчя князя скривила гримаса відрази, в ньому заговорила класова гордість, сильна навіть у ту мить, коли їй доводиться здавати позиції; це безсоромне вихваляння Анджеліки глибоко образило його: як сміє дон Чіччо так неповажливо патякати про його майбутню невістку, княгиню Фальконері? Щоправда, бідолашний органіст і гадки не мав про це, але зараз він про все дізнається, адже все одно за якихось кілька годин про це забалакає ціле містечко. Князь прийняв рішення й усміхнувся до Тумео по-гепардячому приязно.

— Годі, годі, любий дон Чіччо, заспокойтесь, у мене вдома лежить лист од небожа, в якому він доручає мені просити від його імені руки синьйорини Анджеліки. Відтепер ви говоритимете про неї з притаманною вам чемністю! Ви перший довідались про цю новину, але вам доведеться заплатити за цей привілей: тільки-но ми повернемось до палацу, я замкну вас з Терезіною в зброярні. Ви матимете досить часу, щоб вичистити й змастити всі рушниці, і я випущу вас на волю лише після візиту дона Калоджеро. А тепер я поки що не хочу, щоб ця новина просочилася до містечка.

Спантеличений дон Чіччо відчув, що весь його снобізм, усі його перестороги розсипалися, мов кеглі, в центр яких влучила куля. Витримав удар лише один, дуже давній інстинкт.

— Але ж, ваша вельможносте, це нісенітниця! Як може ваш небіж оженитись з дочкою одного з ваших ворогів, одного з тих, хто завжди встромляв вам ножа в спину? Спробувати спокусити її — це я розумію, це була б перемога, але так ганебно капітулювати?! Та це ж кінець роду Фальконері, кінець Салінам!

Замовкнувши, дон Чіччо винувато понурив голову, ладний крізь землю запастися. Князь почервонів, його очі, і навіть вуха налилися кров’ю. Стиснувши свої велетенські, немов два молоти, кулаки, він рушив до дона Чіччо. Але як людина науки, князь звик перед кожним вчинком зважувати всі за і всі проти; крім того, під суворою лев’ячою зовнішністю у ньому ховався скептик. Скільки всього вже навалилося на нього нині: і спогади про результати плебісциту, і прізвисько діда Анджеліки, і шротини в його спині! А Тумео по-своєму мав рацію: устами органіста промовляла сама традиція його родини. Однак це не заважало дону Чіччо бути дурнем: шлюб Танкреда й Анджеліки не кінець, а, навпаки, початок усього. Він не порушував споконвічних звичаїв.

Коли кулаки дона Фабріціо розціпились, на долонях у нього помітні були червоні сліди від нігтів.

— Ходімте додому, доне Чіччо. Ви не розумієте деяких речей. Але ми з вами не будемо сваритись, правда?

І в ту мить, коли вони спускалися до шляху, важко було сказати, котрий з них Дон-Кіхот, а котрий — Санчо Панса.

Коли рівно о пів на п’яту доповіли, що прибув дон Калоджеро, якого князь на цей час запросив, він ще не скінчив туалету. Дон Фабріціо звелів попросити синьйора мера ласкаво почекати кілька хвилин у кабінеті і спокійнісінько заходився намащувати волосся густим білуватим лосьйоном Аткінсона «Lime Juice»[100], який цілими скриньками постачали йому просто із Лондона і назва якого зазнала на Сицилії такої ж етнографічної метаморфози, як і пісні — він став називатись «Lemo-liscio». Князь не захотів надягати чорний сюртук і звелів подати інший, блідо-ліловий, оскільки цей колір більше пасував до такої, на перший погляд, радісної події. Він затримався ще на якусь мить перед дзеркалом, щоб вирвати пінцетом нахабну руду волосинку, якій пощастило вціліти під час квапливого гоління вдосвіта, потім звелів покликати отця Пірроне і, виходячи з кімнати, взяв зі столу останній випуск «Blätter für Himmelsforschung»[101]. Тримаючи в руці згорнутий трубкою журнал, князь перехрестився (до речі, слід зазначити, що на Сицилії цей побожний жест нерідко має зовсім не релігійне значення).

Проходячи через кімнати, що відділяли його опочивальню від кабінету, дон Фабріціо намагався уявити себе царствено величним гепардом, готовим роздерти на шматки боязкого шакала. Але через мимовільні, властиві для нього асоціації ідей у його пам’яті раптом постала історична картина якогось французького художника: австрійські генерали та маршали, прикрашені китицями й орденами, шерегами проходять перед іронічно усміхненим Наполеоном, перед яким вони щойно капітулювали; безперечно, вони елегантніші від нього, але від цього не змінюється