Читати книгу - "Що не день, то субота"

Пан Пляшкер підвів очі від аркуша й сказав:

— Я, либонь, не зможу придумати бажання! Часом мені здається, що я вже придумав і що це саме те бажання, здійснення якого я прагну Але мине хвилина — і я бачу, що помилявся. Яка користь від грошей, коли людина хвора? А навіщо здоров’я і довгий вік, коли їй судилося все своє життя прожити в неволі? Навіщо воля, коли людина така бідна, що змушена старцювати, або коли вона сліпа? І таке інше. Мені треба ще подумати.

— Не впадайте у відчай, тату! Ви неодмінно що-небудь придумаєте! — спробував утішити його Суботик і знову виліз крізь вікно надвір.

Він повернувся аж увечері. Пан Пляшкер сидів на ліжку, і обличчя його сяяло від задоволення.

— Ну, як справи, тату? Придумали що-небудь путяще?

Пан Пляшкер кивнув головою.

— А що саме?

— Я хочу таку машину, яка може виконувати бажання!

— Чудово! Дуже розумне бажання! — зрадів Суботик.

Цієї ж миті пролунав дзвоник. Дзвонили в парадні двері. А незабаром з’явилася пані Моркван і сказала:

— Пане Пляшкере, щойно для вас принесли пакунок. Мені дуже приємно, що в такий пізній час люди будять мене дзвоником і змушують уставати з ліжка! Візьміть, будь ласка, ваш пакунок!

Пан Пляшкер відчинив двері, взяв у пані Моркван пакунок і поклав його на письмовий стіл. Коли він тремтячими пальцями розв’язав шнурок і зняв обгортку, перед його очима постала чудова машина для здійснення бажань. У її блискучому металевому корпусі віддзеркалювалося щасливе обличчя пана Пляшкера.

— Дуже гарна машина! — вигукнув Суботик.

— Справді, дуже гарна, — погодився пан Пляшкер. — А як її вмикати?

— Поки що ніяк, — сказав Суботик.

— Поки що ніяк? А коли ж можна? — стривожився пан Пляшкер.

— Машини для здійснення бажань бувають різні, — пояснив Суботик. — Одні вмикаються ручкою, а інші — кнопкою. Ви сказали, що хочете машину для здійснення бажань, але не сказали, яку саме. Я не знав, яка та машина має бути. Тому я владнав усе таким чином, щоб спочатку принесли саму машину. А тепер ви можете замовити до неї ручку або кнопку. Адже у вас ще є змога замовити одне бажання.

— Тоді я хочу кнопку! Хай машина для здійснення бажань буде з кнопкою! З червоною кнопкою, щоб її краще було видно! — вигукнув пан Пляшкер.

Але машина залишалася такою, як і була. Пан Пляшкер разом із Суботиком стурбовано оглянули машину з усіх боків. Кнопки не було! Пан Пляшкер вирішив спробувати ще раз.

— Я хочу машину для здійснення бажань з червоною кнопкою! — сказав він голосно й виразно.

Але ні червона, ні будь-яка інша кнопка на машині не з’являлася. Пан Пляшкер поглянув на Суботика й вигукнув:

— У тебе не лишилося на обличчі жодної цятки! Нічого дивного, що кнопка не з’являється.

— Жодної цятки? — запитав Суботик. — Але ж ви казали, що їх було дві!

— Дві й було!

— А як вони були розміщені?

— Дуже близько одна від одної. Одна знизу, а друга вгорі.

— Я так і знав! — застогнав Суботик. — Але ж це були не дві крапки, а двокрапка! Двокрапка призначається для виконання особливо складних і незвичайних бажань. Але тепер, коли в мене немає жодної цятки, я вже не можу виконувати бажання! Мені дуже прикро, тату!

— Навіщо мені машина, яка не працює? — сумно мовив пан Пляшкер. — Коли хочеш, можеш її з’їсти. Ти ж любиш залізо!

— Ой ні, тату! — похитав головою Суботик. — Мені треба вже йти, бо за кілька хвилин буде рівно дванадцята година. Але ж ви знаєте, що повинно статися, аби я повернувся. А коли я повернусь, то знову матиму багато синеньких цяточок. Отоді я виконаю всі ваші бажання!

— А що повинно статися? — запитав пан Пляшкер.

— Хіба ж ви не знаєте? У неділю — ніякого діла і сонце. Понеділок має бути по неділі. У вівторок — візит пана Вівторакуса, у середу — середина тижня...

— Знаю! Знаю! — вигукнув пан Пляшкер. — А в суботу — Суботик!

— Я чекатиму цієї зустрічі, тату, — сказав Суботик. — Але зараз мені треба йти!

Пан Пляшкер підбіг до шафи, попорпався в ній і дістав теплого вовняного светра та пару брунатних чобітків.

— Це тобі, — сказав він Суботикові. — Ночі ще досить холодні. Візьми!

— Ви такі добрі, тату! — зрадів Суботик. — Який гарний светр! Які чудові чобітки! Все це має бути дуже смачне!

І не встиг пан Пляшкер і слова сказати, як Суботик запхав у рот светр і чобітки.

— Смакота! — сказав він, жуючи. — Оце вечеря, так вечеря! До побачення, тату! Мені було дуже добре у вас. Я так чекатиму нової зустрічі!