Читати книгу - "Воно"

Він важко звівся на ноги, та Генрі випередив його, і Майк ледве встиг ухилитися від ще одного незграбного нападу. Він чув, як по нозі юшить лячно сильний потік крові, чув, як вона набігає в його взуття. «Здається, він влучив у стегнову артерію. Господи, мене: сильно поранено. Усюди кров. Кров на підлозі. Гаплик моїм черевикам. Бля, й два місяці не проносив…»

Генрі знову наступав, сопучи, як скажений бик. Майк відступив убік і знову махнув ножем для листів. Лезо прорвало обдерту сорочку Генрі й залишило глибокий поріз на ребрах. Майк відштовхнув Баверза — той хрокнув.

— Брудний ніґґер! Навіть битися чесно не вмієш! — загорлав він. — Глянь, що ти накоїв!

— Кинь ножа, Генрі, — сказав Майк.

Позаду них почувся смішок. Генрі зиркнув у той бік… і завищав од чистого, нерозбавленого жаху, притиснувши руки до щік, наче ображена стара дама. Погляд Майка метнувся до контрольного столу. Пролунало гучне, пружне ка-сприииньг! — і з-за столу вискочила голова Стена Юріса. Пружина коркотягом угвинчувалась в обрубок шиї, з якого скрапувала кров. Обличчя пістрявіло від гриму. На кожній щоці палали яскраві рум’яна. На місці очей розквітли помаранчеві помпони. Голова гротескного Стена-з-коробки гойдалася туди-сюди, наче цвіт гігантських соняшників, що росли біля дому на Нейболт-стрит. Його рот розчахнувся, і писклявий, радісний голос заскандував: «Убий його, Генрі! Убий ніґґера, убий курдуплика, убий його, убий його, УБИЙ ЙОГО!»

Майк крутнувся до Генрі з похмурим усвідомленням, що його пошили в дурні, і гадаючи, чиє обличчя привиділося Баверзу. Стена? Віктора Kpiсa? Або ж батьківське?

Генрі заверещав і кинувся на Майка. Ніж ходив угору й униз, наче голка на швейній машинці.

— Гааааа, ніґґере! — горланив Генрі. — Гааааа, ніґґере! Гааааа, ніґґере!

Майк позадкував, поранена нога одразу ж підломилася під ним, і він полетів на підлогу. Він її майже не відчував. Вона здавалася холодною й далекою. Поглянувши вниз, Майк побачив, що вершкового кольору слакси стали яскраво-червоними.

Лезо блиснуло перед самим його носом.

Майк тицьнув ножем перед собою якраз тоді, коли Генрі знову кинувся на нього — він наштрикнувся на нього, наче жук на голку. Руку Майка облило кров’ю. Почувся хрускіт, і коли він відсмикнув руку, в ній лишилася сама колодка з написом «ІСУС РЯТУЄ». Лезо лишилося в животі нападника.

— Гаааа! Ніґґере! — крикнув Генрі, накривши рукою визубень леза, що стирчав з його пуза. Кров лилася крізь пальці. Він дивився на це невірячими, вибалушеними очима. Голова на скрипучій пружині гойдалася, вишкірялася й реготала.

Майку стало млосно, перед очима все хиталося. Він ще раз поглянув на Стена-з-коробки, але тепер там колихалася голова Ригайла Хаґґінса, наче корок від шампанського з начепленою задом наперед бейсболкою «Нью-Йорк Янкі». Майк застогнав, і свій голос видався йому лунким і далеким. Він усвідомлював, що сидить у калюжі теплої крові… власної крові. «Я помру, якщо не накласти джгут».

— Гааааааааааа! Hiiiiiiiiiґґeeeee! — горлав Генрі.

Усе ще тримаючись однією рукою за закривавлений живіт і розмахуючи викидним ножем в другій, Баверз поплентався до виходу з бібліотеки. Він п’яно хитався туди-сюди, просуваючись лунким залом, наче кулька в пінбольному[735] автоматі. Він врізався в крісло для читання, перекинувши його. По дорозі Генрі зачепив стійку з газетами, і вони розсипалися підлогою. Виставивши руку, він на ходу відчинив двері й пірнув у ніч.

Свідомість Майка почала згасати. Він почав змагатися з пряжкою на поясі, майже не відчуваючи пальців. Нарешті він розстебнув її та спромігся витягти ремінь із петель. Він обмотав його навколо заюшеної ноги, одразу під пахом, затягнув якомога міцніше. Притримуючи зашморг однією рукою, він попластував до контрольного столу. Телефон був там. Він не знав, як до нього дотягтися, та наразі це не мало значення — весь фокус був у тому, щоб туди долізти. Світ гойдався, розпливався на очах і тьмянішав, закутуючи в сиву запону. Майк вистромив язика та безжально стиснув щелепи. Біль спалахнув вишукано й миттєво. Світ набув чіткіших обрисів. Майк помітив, що й досі тримає щербату колодку ножа й викинув її. Ось, нарешті, контрольний стіл — він здавався високим, як Еверест.

Майк підібгав здорову ногу й почав підводитися, хапаючись за край столу вільною рукою, — інша міцно стискала ремінь. Кутики рота опущені в тремтливій гримасі, очі примружені. Нарешті він спромігся випростатися. Він став, як лелека, намацуючи телефон. Ось він. Збоку на корпусі було приліплено три номери: пожежна станція, поліція та лікарня. Одним тремтячим пальцем, що здавався за милю від нього, Майк набрав лікарню: 555-3711. Почулися гудки, він заплющив очі… але вони широко розчинилися, коли на іншому кінці дроту почувся голос Клоуна Пеннівайза.

— Привітулі, ніґґере! — проверещав Пеннівайз, і у вухо Майка, наче скляна скалка, вп’явся його пронизливий сміх. — Шо скажеш? Як діля? Думаю, ти вже дохляк, а ти як гадаєш? Думаю, Генрі чудово справився! Хочеш кульку, Майкі? Хочеш кульку? Як ділюльки? Аго-гов!

Майк звів очі до маятникового годинника, до Годинника Мюллера, як вони його прозвали, і зовсім не здивувався, коли побачив, що циферблат замінило обличчя його батька, посіріле й поїдене раком. Очі закотилися, показуючи самі вибалушені білки. Зненацька батько вистромив язика, і годинник почав відбивати час.

Майк не втримався за стіл. Похитнувшись на здоровій нозі, він упав на підлогу. Телефон повиснув на дроті й колихався перед його обличчям, наче маятник гіпнотизера. Держати ремінь ставало дедалі важче.

— Аговчики, Амосе! — радісно кричав Пеннівайз зі слухавки. — То базіка з тобою Кінгфіш! Шо там як, а я то є тепер Кінгфіш у Деррі, і се то є прафта![736] Шо скажеш, пацанятко?

— Якщо хтось мене чує, — прохрипів Майк, — якщо є хто справжній за голосом, що я чую, поможіть. Мене звуть Майкл Хенлон, я в Деррійській публічній бібліотеці. Стікаю кров’ю. Якщо ви там, я вас не чую. Мені не дають вас почути. Якщо ви там, будь ласка, покваптеся.

Він ліг на бік, підтягнув ноги, згорнувшись у позу ембріона. Два рази обмотавши ремінь круг правої руки, він зосередився на тому, щоб втримати його, а тим часом світ віддалявся від нього, затьмарений пухкими, схожими на повітряні кульки, сірими хмарами.

— Привітулі-привітулі, діля в те’ як? — кричав Пеннівайз зі слухавки-маятника. — Привітулі,