Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Марко був членом одного гірничо-рятувального екіпажу, який напочатку робив свої ремонти на станції Гігієя, а далі перекинувся й на сам Пояс, вишкрябуючи рідкісні метали та, іноді, даючи раду трощам старих кораблів, що траплялися їм на їхній дорозі. Й ходили тоді чутки, ніби декотрі з розтрощених кораблів дуже нові, просто новісінькі. Його капітан був старий чоловік на ім’я Рокку, що ненавидів внутрішні планети так дуже, як і всі поясани їх ненавиділи. Цей їхній екіпаж мав щонайкусючіший присмак ОПА, але не був військовою чарункою, бо доти ніхто ще не додумався і їх затягти в це діло. Тоді Наомі жила у тітоньки Марголіс, чергової названої тітки, і працювала без оформлення на очисній станції за повітря, воду, харчі, доступ до мережі та койко-місце. У той час Марко з його когортою здавався таким собі бастіоном сталості. А такий екіпаж, що пропрацював на одному кораблі, не розпадаючись, протягом семи місій, був для неї неначе взірець родини.

Та й сам Марко справляв приголомшливе враження. Чорні очі, чорна шовковиста чуприна, уста — Купідонів лук, а борода! То було їй мов погладити яку дику тварину. Він знай підпирав одвірки бару та огинався по довколишніх тунелях, бо все ще був надто юний, аби самостійно купити випивку, але старші ну ніяк не могли встояти й не купити для такого чарівного хлопця, і то ж не часто, а лише в тих виняткових випадках, коли він сам бува не спроможеться умовити бармена чи продавця алкоголю порушити правила. Решта членів екіпажу старого Рокку: Великий Дейв, Сін, Міккам і Карал — схилялася перед Марком, поки всі на кораблі, а далі вже й на березі, стали ходити за ним як за визнаним ватажком. Але щоб їй стати членкинею їхнього екіпажу — такої нагоди якось не випадало. Вона просто належала до тієї самої орбіти, що й вони: бувала в тих самих місцях, сміялася разом із ними, слухаючи їхні жарти: ну як обійтися без Наомі? І коли вони збили печатку на дверях одного складу й перетворили це місце на клуб знайомств, то її й запросили. І незабаром вона вже й допомагала їм збивати інші печатки.

У ті дні станція Гігієя зовсім не процвітала. Альянс Земля–Марс видавався тоді міцним, як моноліт. Податки й тарифи на основні поставки були такі високі, що нелегко було елементарно вижити. А часами то ще й вищі. Кораблі, що тоді курсували, були такі бідні на повітря, що це призводило до кисневого голодування, і процвітав чорний ринок з його гідропонікою. Станція Гігієя, хоч і була власністю одного земного бізнес-конгломерату, в дійсності ледве якось животіла: занехаяна автономна зона, що трималася купи завдяки звичці, відчайдушності й вродженій поясанській повазі до інфраструктури. Коли ж там бував Марко, то навіть старе облуплене керамічне покриття здавалося не надто й потрісканим. Такий він був чоловік, що змінював усе довкола себе. А ще ж була дівчина-поясанка Наомі, яка могла б заприсягтися, що кинеться за ним у вогонь і в воду. Нині вона вже була доросла жінка, то й ладна була заперечити оту колишню свою готовність до подібної самопожертви.

Але ж ось вона знову тут...

Бістро «Іржа» розташоване було високо, недалечко від центру обертання. Увійти до нього можна було в іржаві двері, пофарбовані «під ізострічку», та через крихітний передпокій, трохи вищий її зросту, де ледве могли розминутися двоє. І двері, й передпокій мерехтіли кількома тьмяними вогниками. Той таки не наздогнав її. На цій висоті прокручування станції відчувалось як ніби щось тебе тягне вбік. По тій косині текла вода. Не тільки сама дешевизна тутешньої «нерухомості» спричинялася до того, що коридори ці просто кишіли поясанами. Тут уже починав ледь вловимо, але відчуватися ефект Коріоліса, а земляни з марсіанами ніяк не могли звикнути до нього. Життя в умовах постійного швидкого обертання астероїда навколо своєї осі було одним із предметів поясанської гордості, відмітною признакою того, хто вони є та наскільки відмінні від інших людей.

Похмура музика наповнювала цей закапел, ритмами своїми на низькочастотному рівні постійно давлячи на відвідувача. Підлога, де не посипано арахісовою лушпою, прилипала до підошов, а повіт­ря було страшенно пересолене та переповнене випарами дешевого пива. Наомі зразу пройшла в тильну частину зали й вибрала собі таке місце, яке було найкраще захищене від допитливих поглядів. У приміщенні стояло й сиділо десь від п’ятнадцяти до двадцяти душ клієнтів. Та все одно вона відчувала на собі їхні прискіпливі очі. Спідня її щелепа трохи випнулася наперед, а рот розтягнувся в посмішці, що означала і захисне забарвлення, й вираз щирого невдоволення водночас. Тильна стінка, до якої вона притулилася спиною, двиготіла від басових нот.

Вона замовила напій через настільну систему та через неї й оплати­­ла. Але бармен — хлопчина із засмоктаним обличчям — іще й не встиг принести замовлене, як металеві вхідні двері розчахнулись і ввійшов Патлокрил. Рухи його були скуті й неспокійні, а обличчя набурмошене й сердите. Ні, він не простежив її прихід сюди. Просто попрямував у це бістро після своєї невдачі в ролі нишпорки. Наомі постаралася ще більше розтанути, втиснутися в стінку ще хоч на сантиметр.

Патлокрил усівся перед баром, схопився, знову сів. Тут відчинилися приховані в задку приміщення двері, й вийшов чолов’яга. Велет! М’язи його шиї, тулуба так виразисто випиналися, були такі великі, що вона могла б використати його як ілюстративний посібник на уроці анатомії людини. Його сталево-сива чуприна була підтята мало не до голизни скальпу, а за лівим вухом риси рваного шраму розходилися, мов схематичне зображення дельти якоїсь річки. Збоку на потилиці красувалося масивне зображення символу ОПА — розкресленого кола. Він попрямував до бару, де, вже простерши благально руки, чекав на нього Патлокрил. Слів його Наомі не розчула, але сенс їх був їй досить зрозумілий. Він побачив її! А тоді й загубив... Йому так прикро! Будьте ласкаві, не відбивайте моїх колінних чашечок! Вона аж заусміхалася трохи.

Здоровило нахилив голову, кивнув нею, мовив щось ніби заспокійливе. Патлокрил аж просяяв. А велет став повільно повертати голову, поглядом пронизуючи сутінь клубу. Та ось його очі й назорили її. Бармен був рушив уперед, несучи тацю з її напоєм, але велетень виставив застережно руку й штовхнув хлопця назад. Наомі трохи випросталася, не підводячись, і, коли той підійшов, глянула йому в очі. Вона пригадала їхню блідість...

— Кісточка! — мовив він.

— Сін! — назвала вона його ім’я.

І величезні його ручиська обхопили її й підняли в повітря. То й вона його обняла. Дух і жарінь його шкіри... Це ж мов ведмедя обійняти!

— Боже милий! Таж ти й не змінився аніскілечки, правда?