Читати книгу - "Вибухова парочка, Аріна Вільде"

Глава 20

Люба

Від звуку сирени гуділо у голові, а я все дивилася на Кирила, який кривився від болю і відчувала себе злегка винуватою у тому що сталося.  Якби я не впала на нього зверху як корова, то, можливо, він би не постраждав.  Я боялася болю, боялася уколів, крапельниць, а від слова "перелом" мене трясло від страху, як на американських гірках.  Але Кирило вів себе як справжній мужик, стискав кулаки, час від часу кидав погляди в мою сторону і розповідав свої дурні жарти.  А ще матюкався.  Багато і голосно.  Я аж почервоніла.                       

У травмпункті на нього одягли халат і всі навколо видихнули від полегшення, особливо я, тому що мене до чортиків дратувала медсестричка, яка  кидала в його бік багатозначні погляди.  Потім Кіра повезли на рентген, а я нервово ходила туди-сюди уздовж коридору, не знаходячи собі місця.  Медперсонал і відвідувачі дивно поглядали в мою сторону і до мене не відразу дійшло, що я одягнена в брудний одяг та ще й навиворіт.  Чорт, ми з Царьовим прям відмінна парочка.  Один голий зі зломаной ногою, друга в тонкій футболці без ліфчика.                         

- Ну що там?  - вискочила назустріч лікарю-травматологу, коли той вийшов з кабінету.

- Не хвилюйтеся, з вашим чоловіком все добре.                   

- Ем-м, я не ...

- Наклали гіпс, на щастя, перелом закритий та без зміщення, так що нічого серйозного, якщо дотримуватися всіх рекомендацій, то через кілька місяців зможе впевнено ходити без милиць.  Можете забирати свого благовірного додому.

І він пішов.  А я так і залишилася біля дверей кабінету, не знаючи заходити мені або ж тут чекати.  Або взагалі додому поїхати раз Кір точно буде жити.

Через кілька хвилин я все ж штовхнула двері і протиснулася в невелике приміщення.  Кирило блідий і втомлений лежав на кушетці, прикриваючи рукою очі.  Нога до коліна в гіпсі, він все в тому ж смішному синьому халаті, але це чомусь не робить його менш сексуальним.

- Помер?  - підходжу до нього ближче.

- Навть не мрій, чекаю коли знеболювальне подіє знову.  І я голодний, з самого ранку нічого не їв.

- Можу запросити тебе в ресторан, але не впевнена що нас пустять в такому вигляді, - хмикаю я, сідаючи на край кушетки.  Кір нарешті забирає руку від свого обличчя і переводить на мене свій погляд.

- А я говорив тобі одягнися більш пристойно.  Але нічого, я не проти домашньої їжі.

- Подзвоню вашому кухареві, - дістаю з сумки телефон, яку дивом не втратила в метушні, але хлопець не дає мені зробити дзвінок.

- Я не поїду за місто.  Залишуся в своїй квартирі.

- Один?  Не впевнена що це хороша ідея.

- А у мене є варіанти?

- Звісно!  У тебе є будинок з прислугою.

- Левандовська відчепися, га?  І без тебе погансько, я хочу до себе додому.  У свою барлогу.

- Ну як знаєш.  Я пішла, бувай.

- Стоп!  - Кір вхопив мене за руку і по тілу пробігли мурашки.  - Як на твою думку я доберуся додому?  Е, ні, якщо разом то до кінця.

- А більше нічого тобі не зробити?

- Можеш ще спинку на ніч почухати.  Мене це страшенно заспокоює. І заводить, доречі, теж, - усміхається він, окидаючи поглядом мої груди. 

- Ти...

Я збираюся сказати багато добрих слів Царьову, але раптом відчиняються двері і з'являється грудаста медсестричка  з інвалідним візком.

- Царьов?  Давайте, допоможу вам пересісти.  Сплатіть рахунок у касі та на виході вам видадуть милиці.

Так ми і покинули будівлю.  Кирило на інвалідному візку в одному халаті, ловлячи на собі захоплені погляди медсестер, і я - у брудному одязі і з милицями в руках.  На вулиці вже стемніло, хотілося швидше дістатися до дому і завалитися спати.

Ми насилу засунулися у таксі і коли Кирило вже назвав адресу своєї міської квартири, він раптом серйозно запитав:

- Левандовська, а де мій рюкзак?  Там телефон, гаманець, ключі від квартири, права.

- Ой, - все що змогла вимовити, тому що в той момент коли Кір лежав на підлозі зі зламаною ногою мені було зовсім не до його речей.  І саме тому мені доводиться називати свою адресу водієві і вести Кіра до себе.  Щоб осквернити його присутністю свій дім, фортецю, єдине місце, де я вважала ніколи не ступить нога цього нахаби. 

Це якийсь страшний сон, чесне слово!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно