read-books.club » Драматургія » Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович 📚 - Українською

Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"

338
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета" автора Вітольд Гомбрович. Жанр книги: Драматургія. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 32 33 34 ... 51
Перейти на сторінку:
міг би навіть тебе ліквідувати, скажімо, вбити. Але навіть якби я це зробив, нічого не змінилось би, бо... бо я підозрював би, передчував би, знав би, що вона, власне, тобі належить, а не мені. Мов «так».

ВЛАДЗЬО: Так.

ГЕНРИК: Які ж нестерпні ці драпірування. Для мене незбагненно, що цей палац такий занедбаний і так халтурно склепаний. Тут гибель челяді, а всюди бруд. Я мушу лад навести. Нічого не кажи!

Ще я говорю.

А що ти про мене думаєш?

ВЛАДЗЬО: Я думаю, ти хворий.

ГЕНРИК: Я дещо поясню тобі — наскільки це можливо. Від миті, коли я вплутався у це, хитаюся між полюсами: відповідальністю і безвідповідальністю, фальшем і правдою. З одного боку, знаю: все, що тут діється, геть несерйозне, штучне, безвідповідальне, чортзна-яке... А з другого — сприймаю все це дуже серйозно і відчуваю, що несу за все повну відповідальність.

Не можу стриматися від штучних реплік. А заразом мені здається, що всі ці репліки менш штучні, аніж суща простота.

Я знаю, що насправді не король.

А таки чуюсь королем.

Щомиті граюсь, мов дитя,

Проте водночас знаю: ця забава не аж така невинна, як може здатися. Так почуваюсь, мовби щось удаючи, насправді це «щось» викликаю, і наче кожним словом і діянням щось створюю і заклинаю щось... це щось потужніше від мене! І що ти думаєш про це?

ВЛАДЗЬО: Це все доволі загадково.

ГЕНРИК: Так, але сам ти часом так поводишся, начебто знаєш щось про це — й так само інші... Що вам відомо? І чи відомо більше, ніж мені, чи менше?

Ні, я не псих. Натомість я людина геть твереза й новочасна. Чому я, власне, хочу взяти з нею шлюб? Бо хочу мати її такою, як давніше, — бо знаю й цілковиту певність маю, що як візьму її без шлюбу, це буде не давніша наречена, а шльондра, курва скурвлена...

Волію, щоби шлюб, який я дам собі і їй, направду був святим. Хіба ця думка є містичною? Шаленою? Хіба не можу я здобутись на якесь святе діяння? Про що тут мова мовиться в інстанції останній? Про інших. Якщо всі інші схвалять святість цього акту, він стане істинно святим — святим для них. Якщо її вважатимуть незайманою і шанованою королевою, вона направду стане королевою — для них. Ну а якщо для них, для мене теж.

ВЛАДЗЬО: Так, ти тверезо мислиш, але справляєш дивне враження.

ГЕНРИК: Стривай. Бач, я не в змозі викреслити з її минулого те... що вона в корчмі курвила... з пияками. Але якщо я змушу всіх, з собою включно, узяти той високий шлюб, який освятить моє кохання і її дівочу честь, узяти за монету чисту — він стане чистою монетою. Бо все розв’язується між людей! Усе з людей!

Ну а тепер послухай.

Лише уважно: як ти знаєш, я за мить

Вчиню цей акт...

Мені потрібні сили,

А ти ослаблюєш мене...

ВЛАДЗЬО: Ага.

ГЕНРИК: Я поясню тобі план дій. Цей план дуже простий, холоднокровний навіть. Я наказав усіх зібрати на бал придворний.

А на балу ми поглядами, усмішками, пестощами та іншими маноріями

Витворюватимемо між собою кохання безмір.

Ми витворимо між собою кохання, чистоту і вірність... все, як колись між нас було.

А воднораз я змушу цю придворну банду за допомогою безперебійної шани й обожнювання напомпувати мене божестве́нністю — тоді я з чистим серцем дам шлюб собі і їй,

Який усе легалізує і освятить... Що в цьому дивного? Нічого.

Ні, нічого.

Нічого. Просто зрозумій, що спершу я мушу здолати те, що поміж вами твориться... і що мене ослаблює...

Я потребую сили,

А ти її у мене відбираєш...

Отож скажу тепер тобі

Щось досить несподіване:

Ти мусиш вбити себе сам — і то з єдиної причини, що я так наказав. І що мені так багнеться...

ВЛАДЗЬО: Оце так пропозиція!

ГЕНРИК: Я знаю, що це трохи... по-дурному... Гадаєш, я не паленію з сорому? Це все жахливо штучно.

Але я кажу це так... на пробу... Мені цікаво, як це прозвучить — ти розумієш?

Звісно,

Це несерйозно.

Та хто б серйозно щось таке сприймав!

Ідеться лиш про те, щоби почути власний голос. І я хотів би ще почути, як пролунає те, що скажеш ти. Отож, будь ласка: голову схили і злегка руки й ноги надігни, скоцюбся трішки і скажи: «Якщо ти волиш, Генрику, то так, я з радістю».

ВЛАДЗЬО: Я не актор.

ГЕНРИК: Ти просто уяви, що вчиш напам’ять вірша.

ВЛАДЗЬО: Не хочу уявляти.

ГЕНРИК: Ти уяви, що ти служитель культу і вимовляєш формулу якогось замовляння.

ВЛАДЗЬО: Не хочу я нічого уявляти.

ГЕНРИК: Чи не гадаєш, що за кілька тисяч років люди балакатимуть між собою цілком інакше, ніж ми тепер?

ВЛАДЗЬО: Усе можливе.

ГЕНРИК: І що гутірки їхні будуть устократ багатшими? Чимало є таких мелодій, яких шукати дарма в нашому пісеннику. То що ти втратиш, як вимовиш такі слова на пробу? І голову схили.

ВЛАДЗЬО: Який тобі пожиток з того, що я це продекламую? Слова ніколи не стануть фактом.

ГЕНРИК: Певно, що ні. Ні-ні, не думай, що я вірю в якісь магічні замовляння. Я ж новочасний розум. Та чим тобі завадить мовити... й дізнатись, як ти почуєшся з цією реплікою. Я хочу, щоб ти скуштував, посмакував себе самого з цими словами на устах, з отими висловами... щоб ти досвідчив, як воно є...

Це навіть до якоїсь міри науково. Адже слова вивільнюють у нас якісь психічні стани... формують нас... і сутності між нами творять... Якщо ти мовиш щось таке... дивацьке... я й сам скажу щось вдвоє чудернацькіше, і так, підтримуючи одне одного, ми зможемо зайти далеко... Ну-ну, Владзю, бач, це не так складно чи безглуздо, як здає­ться. Удвох усе заввиграшки. А зрештою,

Чого тебе турбує щось там ненормальне,

Якщо нормальний ти!

ВЛАДЗЬО: Урешті-решт, якщо тобі так треба...

ГЕНРИК: Стривай-стривай, отут стань, біля мене. Ніхто ж не бачить? Крізь замкову шпарку не видно нас. Це поміж нами. Тьху, яка тут тиша. Наче дрібниця, а все ж людина чується не при собі. Сідай. Ні, ліпше стань отут, біля цього стільця і голову схили.

І руки опусти. А я тепер до тебе

Підходжу, стаю опліч і старшу

Свою руку на твій молодший карк кладу. Бр-р-р, холодно! Це ж морозно, еге ж? Це я торкаюся до тебе...

МІЙ ЛЮБИЙ ВЛАДЗЮ... Ні-ні, це зайве... передслово непотрібне... ТИ МУСИШ ВБИТИ СЕБЕ, БО МЕНІ ТАК ЗАМАНУЛОСЯ. Відповідай

1 ... 32 33 34 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"