Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
МАНЯ: Чому я мала би дивитись?
ГЕНРИК: Якщо не дивишся, ти все одно не дивишся... на нього.
МАНЯ (театрально): О Генрику, я так тебе кохаю!
ГЕНРИК: Так, ти мене кохаєш, а він мій приятель. Ти так мене кохаєш і ти порядна дівчина... але чому служила ти? (До Владзя.) А ти чому служив?
ВЛАДЗЬО: Як це?
ГЕНРИК: Хіба ти не служив жахіттю? У тебе на сумлінні більше смертовбивств, аніж у звичного убивці. Так, ви порядні, ви невинні, ви діти із родин добропристойних... але чому служили ви?
Отож
Служи тепер ти їй, ну а вона
Нехай тобі послужить!
МАНЯ (театрально): О, не муч мене!
ГЕНРИК: Обоє ви, і ти, і він, так любите мене... але тоді, коли з вас кожен поодинці! Проте коли ви вдвох... коли ви разом... Коли ви вдвох, ви чимось геть інакшим є, аніж нарізно!
ВЛАДЗЬО: Ми вдвох нічим не є і взагалі не варто голову морочити ані собі, ні нам!
ГЕНРИК: Нам! Нам! Чому ти кажеш «нам»? Ах-ах, які дивацькі сіті плетуться на тім світі!
Ти уяви: коли він викинув ту квітку, одразу стало зрозуміло, що ви разом... і ви це також мусили відчути... Ну а тепер усі невпинно вас пов’язують, і я вас теж пов’язую... звичайно, подумки... і ви сполучені чимраз тісніш!
Отой добродій, справді якимсь химерним чином злучив вас шлюбом... Отой служитель культу! Отой безбожний жрець облудного обряду... Психологічний жрець!
ВЛАДЗЬО: Та що з тобою відбувається? Ти збуджений.
ГЕНРИК: Я? Та я вже маю сумніви, чи я насправді є. Здавалось би, що це я відчуваю, я мислю, я вирішую... проте по-справжньому нічого не розв’язується в мені, а все розв’язується поміж... поміж нас... Це поміж нас витворюються сили, чари, натхнення й божества, які нас шарпають, мов соломи́нки... А ми хитаємось...
ВЛАДЗЬО: Як це?
ГЕНРИК: Ну бач, приміром, що зі мною сталося. Він якось поєднав вас, нагромадив одне на одне, вас помножив — чи пак додав тебе до неї, а її до тебе — і витворив із вами щось таке, що збуджує мене... і так мене хмелить, що я (із погрозою) не заспокоюсь, аж поки не візьму із нею шлюб. Затям собі це.
ВЛАДЗЬО: Таж я тобі не стану на заваді.
ГЕНРИК: Чому моя природа привела мене сюди? Чому я по такій туманній... туманній подорожі... до цього порту приблукав? Як розтовкмачити це явище? А може, в мені живе якась таємна схильність до тебе — підпільна, нелегальна, аморальна й ненормальна?
ВЛАДЗЬО: Пхе, теж мені трагедія!
ГЕНРИК: А може, я підсвідомо завше ревнував її... до тебе... і вважав тебе суперником?
ВЛАДЗЬО: У цьому теж нічого особливого...
ГЕНРИК: Одначе хтозна, чи чоловік... чи чоловік узагалі спроможний у жінку закохатися без посередництва і без співучасті, як би то мовити... суперника. Завжди потрібен інший чоловік. Ймовірно, чоловік узагалі не в змозі відчувати жінку інакше, ніж через іншого. А може, це нова любовна форма? Колись було удвох, а нині втрьох?
ВЛАДЗЬО: Мені здається, ти перегинаєш.
ГЕНРИК: А може, це мені втулили ззовні і взагалі я так глибоко цього не відчуваю, лише мушу поводитися, наче мені обсіли ці відчуття. Вже паморочиться в голові від тих стрімких заплутаних... шляхів... якими я все йду та йду... безперестанку, без упину... без передиху.
Важка ця брама. І гнітюча стеля.
І дивне, загадкове Небо.
Ах, цей пияк мене споїв. Ах, він справдешній служитель культу. Він своїм пальцем... своїм пальцем...
Вас обернув у божество... перед яким я мушу падати навколішки й складати жертви — мовби уві сні.
Ні-ні, до лиха!
Бо я таки король! І я паную!
Я опаную! О, Генрик, Генрик, Генрик! Так, я сам! Я сам собі цей шлюб дам! Генрику!
Не дай себе опанувати, сам пануй!
О Генрику, богів своїх розтрощ,
Розвій ці чари
І на власний трон вступи!
Як дивно все це пролунало. Ба! Хай би лише не мовити так штучно. Ну а вона стоїть тут... біля нас... і слухає.
МАНЯ (театрально): Навіщо ти так мучиш мене й себе?!!
ГЕНРИК: Яка ж нахабна актрисулька! Я маю іноді таку охоту... (Жест, начебто він б’є її.)
МАНЯ (вульгарно): Ой, тільки без рук, будь ласка!
ГЕНРИК:
Вийди.
Я мушу говорити з ним удвох,
Проте далеко не відходь.
Скажи, хай челядь чай тобі подасть.
Маня виходить.
Ну а тепер
Берімося до справи.
Направду я не знаю, як це владнати.
Яка жахітна тиша...
Мовчать ці стіни, і взагалі мовчить усе в чеканні
Того, що я скажу.
Давненько так мене не били дрижаки.
(До Владзя.) О, Владзю, як ся маєш?
ВЛАДЗЬО: Добре.
ГЕНРИК: Я мушу побалакати з тобою. Сідай.
ВЛАДЗЬО: Добре.
ГЕНРИК:
Я мушу тобі сказати дещо прикре.
А може, навіть трохи ненормальне,
У тому сенсі, що не аж таке буденне й звичне,
А радше дещо збочене.
ВЛАДЗЬО:
Чого мене турбує щось там ненормальне,
якщо нормальний я!
ГЕНРИК:
Проблема в тому, що якби я звично мовив це,
Було б непереконливо.
Бо все залежить, як ми мовимо. Отож я мушу це тобі сказати у спосіб, мабуть, дещо штучний.
І прошу, щоби ти зі свого боку теж звично не відповідав, проте — щоб ти поводився, як я тобі скажу. Сюди ніхто не вступить. Ми ці двері на ключ замкнемо.
ВЛАДЗЬО: Мені це байдуже.
ГЕНРИК: Я знаю. Ти вже стільки... гм... дивних речей мусив робити попри молоді літа. Однак запевнюю тебе, що це не примха, а щось серйозніше. Як ти вже знаєш, любий Владзю, я скинув з трону мого батька, короля, і сам став королем, а нині постановив сам дати собі шлюб з моєю нареченою, принцесою Марією. Ти мов: «Так точно, я про все це знаю».
ВЛАДЗЬО: Так точно, я про все це знаю.
ГЕНРИК: Проте що з того шлюбу, хай би най-найформальнішого, якщо весь двір вас обмовлятиме, її й тебе, в якихось там стосунках фамільярних... а ще коли я сам, я сам собі це уявляю — чи слушно, чи неслушно — ніби ви... Мов «так».
ВЛАДЗЬО: Якщо тобі на цьому вкрай залежить, я можу мовити: так!
ГЕНРИК: Ні-ні, мов «так», не коментуй нічого. Направду нас ніхто не чує... однак ми чуємо самих себе... Мов «так».
ВЛАДЗЬО: Так.
ГЕНРИК: Звісно, мені було би легко... усунути тебе... усунути тебе, арештувати, як я вчинив із пияком. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович», після закриття браузера.