Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"

те, що ти знаєш.

ВЛАДЗЬО: Гаразд. ЯКЩО ТИ ВОЛИШ, ТО ТАК, З РАДІСТЮ.

ГЕНРИК: ПРИХОДЬ ДО МЕНЕ НА ШЛЮБНУ ЦЕРЕМОНІЮ І, ЩОЙНО НАГОДИТЬСЯ МИТЬ, УБИЙ СЕБЕ ОТИМ НОЖЕМ (подає йому ножа).

ВЛАДЗЬО: ГАРАЗД.

ГЕНРИК: Ну, що чувати? Тебе хоч добре там годують?

ВЛАДЗЬО: Незле.

ГЕНРИК: Котра година?

ВЛАДЗЬО: Пів до дев’ятої.

ГЕНРИК: Годинник цей вартує принаймні вдвічі більше, ніж ти за нього заплатив — якщо не помиляюся...

ВЛАДЗЬО: Так, це була поплатна справа.

ГЕНРИК: Гарний годинник. До зустрічі. Наразі...

ВЛАДЗЬО: До зустрічі.

Виходить.

ГЕНРИК (сам):

Забава... Припустімо, це була забава.

А так, по правді... що воно було? Наскільки можуть бути

Такі забави небезпечними?

Хотів би я дізнатись,

Яким є, власне, за́сяг слів?

Який мій засяг?

Сон? Так, сон... дитинство...

(До меблі.) Ти дивишся на мене?

А я у сильці поглядів, в облозі зору,

І хай на що погляну, воно на мене позирає теж.

Хоча я й сам.

Я сам

У тиші цій... Я руку випростовую.

Цей порух

Такий звичайний,

Будній,

Ординарний,

Стає значущим порухом нараз,

Бо ні до кого

Не спрямований...

У тиші пальцями я ворушу, й моя особа

Росте сама собою на собі самій,

І суті стають суттю. Я, я, я! Я сам!

Якщо, однак, я, я, я сам, чому ж тоді (ужиймо цей ефект) мене немає?

І чи є сенс (я запитаю) у тому, що це я, я, я — в самім осерді, у самій середині, якщо я, я, я ніколи не можу бути

Самим собою?

Я сам. Я сам.

Тепер, коли ти сам, так безбережно сам, міг би бодай на мить спинити цю невпинну декламацію.

Оце фабрикування слів.

Пусте продукування жестів...

Проте навіть коли ти наодинці зі собою вдаєш, що сам,

Ти повсякчас лише (скажімо щиро це, у цьому місці, власне, і цієї миті)

Вдаєш себе самого

Навіть перед самим собою. Я сам.

Я сам (зазначмо знову це)... а там

Крик, плач і стогін, кров, ах, ах, і страх.

О, ще ніколи досі жоден сущий

Не був приречений на розв’язок

Таких тяжких питань.

І не стогнав під жахливішим тягарем

Ганьби та болю...

То на яку ж позицію пристати ? Яку прийняти позу?

Ба, ба, я можу

Перед обличчям цього нікчемного, страшного

І стидкого світу збрижити брову,

Й до неба руки звести, можу

Перетворити на кулак мою долоню,

Чи провести рукою по своєму

Замисленому й мудрому чолі

Я...

Так, я... Я можу

Собі надати таку позу... перед вами.

І для вас! Але не для себе! Я не потребую

Пози жодної! Не відчуваю

Чужого болю! Декламую тільки мою людськість!

Ні, не існую

І не є я жодним «я», ах, ах, я поза мною,

Я поза мною творюся, ах-ах, о цей безгучний і пустий оркестр мого «ах», Що з прірви ти моєї добуваєшся і в прірві тонеш!

О декламатори! (Ми з люттю кинемо це слово, із сарказмом.)

Ви маєте на всю губу моральності

Й відповідальності! (Глумливо,

Злобливо скривимось, рукою махнімо. )

Даремні всі ваші книжки, статті,

Промови, філософії, системи, рації,

А також дефініції та обсервації,

Окрилення, натхнення, одкровення

Супроти отієї двохмільярдної людської маси,

Що між собою душиться в одвічній

І темній, дикій недозрілій тічці.

Даремно ваша муха дзеленчить навколо носа

Чорно-зеленої безодні (і хай мій таємний сміх

І людсько-людський сміх мій, інтимний, тихий

І невловний, а також незбагненний

Гучить цієї миті...). І поки ви всякчас

Якісь там пози прибираєте,

Ми тут скубемо на свій лад

Під долі нашої кущем.

(Ну а тепер, щоб монолог цей вивершити)

Я відкидаю будь-який порядок,

Ідею всяку,

Не довіряю жодній абстракції, доктрині,

Не вірю ані в Бога, ані в Розум!

Бо досить тих богів!

Дайте мені людину! І нехай

Буде така, як я:

Заплутана, мутна, незріла,

Невикінчена, темна й нечітка.

Щоб з нею танцювати! З нею гратися!

Стинатися на смерть! Вдавати перед нею! До неї лащитися!

Голубитися з нею й ґвалтувати,

На ній себе творити щораз наново,

Аби зростати нею і давати, ростучи,

Собі самому шлюб в людському храмі!

Заходять з усіх сторін: Вельможі, Дами, а також Канцлер, Шеф Поліції і Харцизяки. Музика. Бал.

ХОР:

Це кадриль придворна, ох і ах!

Хай живе до скону наш монарх!

ГЕНРИК:

Це кадриль придворна, ох і ах!

КАНЦЛЕР:

Хай живе до скону наш монарх!

ГЕНРИК (прогулюючись попідруч із Канцлером):

Поглянь, танцює цілий двір!

Предивних марень шумний вир,

Осяянь віщих томна дріж —

Ніч злотокосих дивовиж...

КАНЦЛЕР:

Що за кадриль — шарман, бонтон!

Вона вквітчає кожен сон.

Душа ширя без перепон,

Золотокудра, наче льон.

ГЕНРИК:

Хоч глузду пшик, на хвилі рим

Пливе примар солодкий дим.

Хай рима й ритм в танку п’янкім

Закрутять коло аж по Крим! Тьху! Тьху! Тьху! Годі цього! Стояти!

Танцівники зупиняються.

Накажи їм уклонитися!

Танцівники кланяються.

Іще раз!

Уклін.

Іще раз!

Уклін.

Уклони ці вони помпують в мене... Де мої люди? (Заходять Харцизяки.) Я заявляю, що це жахливі горлорізи, амінь. Де Шеф поліції? (Підходить Шеф поліції.) Тримати за горлянку всіх і вся оцими харцизяками, амінь. Якщо хтось схоче... накинутись на мене... накинутись на нього! Добре (Ходить поміж присутніх і роздивляється.) Уже всі тут? Ота баберя — хто?

КАНЦЛЕР: Княгиня Пірулю.

ГЕНРИК: Я миттю розпізнав, що це княгиня, така вона вульгарна. А той кретин?

КАНЦЛЕР: А це кретин. Верховний.

ГЕНРИК: У нього кретинський погляд. А той добродій, м’який, пузатий, білий і воложистий?

КАНЦЛЕР: А це ласун.

ГЕНРИК: У нього прищ за вухом. І чим же він ласує, власне кажучи?

КАНЦЛЕР: Своїми несмаками.

ГЕНРИК: Гаразд. Я бачу, ти згромадив тут самі вершки. (До Харцизяки, показуючи на Ласуна.) На ногу наступи йому, і так, щоб заболіло.

Тиша.

І що? Вже тихо, га? (Роззираючись залою.) Сама еліта, звісно. Одразу видно — тут найвищі кола королівства. Але чому це все таке старе? Тут форум мамонтів!

КАНЦЛЕР: Даруй, Твоя Величносте.

ГЕНРИК: Таж це не люди! Це карикатури! Ти придивися до тих окулярів, отих борідок, вусів — яка ж огида в тих тілах — гидезна сухоребрість — а члени в них потворні, повикручувані — жалкі, розпачливі та склеротичні: блакитнуваті жилки, зуби пломбовані, ступні деформовані, шлунки здуті, груди запалі, склероз і нейросифіліс, хвороби й болісті, дефекти й брак кінцівок, а нагота страшна, стидка! А попри все, які ж вони всі вишукані! Яке ж усе це виплекане й чепурне, і першорядними перукарями випещене!

Гей, трупе, покажи свою шкарпетку, яка шкарпетка