Читати книгу - "Аптекарка"

Досі я над цим не задумувалася.

Дітер дістав з духовки овочеву запіканку, а я насолоджувалася тим, що не перебувала сам на сам зі своїми думками.

Нічна медсестра, яка перед тим, як здати зміну, зайшла поміряти температуру, із хвилюванням глянула на мою мокру від поту сорочку. Мені було зле. Після душу я одягла одну з розкішних нічних сорочок Доріт.

Я з недовірою поглядала на пані Гірте. Слухала вона мене вночі чи спала? Як сприйняла смерть Марґо?

Здається, позитивно. Коли наші погляди перестрілися, вона сказала:

— Прекрасного вам ранку! — а потім зовсім несподівано і дещо сором’язливо запропонувала перейти на «ти». — Мене звати Роземарі, — продовжила вона змовницьким голосом.

Трішки згодом моя сусідка запитала:

— А Левін ще живий?

Вона, мабуть, очікувала, що герої моєї історії зникатимуть один за одним, як десять маленьких негренят.

Наступного дня Левін теж не повернувся. Дітер поклопотався про те, щоб зв’язатися телефоном з Ґранадою. Він трішки говорив іспанською. Молодята поїхали у весільну подорож, а гості роз’їхалися — повідомили йому.

Я не надто хвилювалася за Левіна, навіть якщо так собі думав Дітер. Якби з такою манерою їзди з моїм чоловіком щось сталося, я б про це вже знала. Спокій без Левіна та Марґо ішов мені на користь. Я хотіла насолодитися коротким перепочинком, який мені надала доля. Дітер мав звичку тихенько з’являтися на кухні, але це мене радше тішило, ніж заважало. Хвилював мене лише мій кіт Тамерлан: відтоді як померла Марґо, він не хотів нічого жерти, він сумував. Хоч мені й було зрозуміло, що моєю відсутністю він користувався, щоб поніжитися десь на верхніх поверхах, але те, що кіт любив серед усіх саме мого ворога, я не могла йому пробачити. А втім, хто знав, що відбувається в його дурненькій голівці.

Одного вечора — Левіна й далі не було — я приїхала додому й побачила в темряві переполохану постать перед дверима. Її безладне волосся одразу ж нагадало мені Марґо. То була її мати. Дітера вдома не було.

Що ще мені залишалося, окрім того, щоб запросити жінку всередину? Вона жила в селі неподалік, але вже давно втратила зв’язок із дочкою і тільки зараз довідалася від поліції про її смерть. Вона дивилася на мене поглядом, сповненим обвинувачення. Я пригнічено вибачилася, що, мовляв, є всього лише власницею дому.

Мені довелося варити чай і позичати хустинки. Пані Мюллер розповідала, що батько її позашлюбної дитини помер. Уже в п’ятнадцять Марґо бавилася гашишем, згодом перейшла на тяжчі наркотики. Її запроторили до спеціального закладу, звідти вона втекла, потім попалася на проституції серед неповнолітніх, пішла на покращення завдяки працівниці соціальних служб і почала вчитися на кравчиню. Коли ж без поважних причин удруге не явилася до майстерні, її звільнили. Після цієї поразки все почалося по другому колу. Зрештою пані Мюллер не хотіла й чути про власну дочку.

Хіба ж мало я наслухалася таких історій?

На щастя, згодом прибув Дітер. Тепер він змушений був вислуховувати гіркі обвинувачення. Коли ж через багато годин він присів поруч мене в зимовому саду, то був таким же пригніченим, як і я.

Наступного дня прийшла телеграма: Я В МАРОККО, ВСЕ ОКЕЙ, LOVE ЛЕВІН. Дітер теж її прочитав і похитав головою:

— Ну, тепер можна вважати, що він не пішов по-англійськи, не прощаючись.

Мені було все одно. Без порушника спокою мій будинок став, так би мовити, санаторієм. Та й у мене була нагальна потреба зробити щось добре. Щодня я привозила з Гейдельберга якийсь предмет для прикрашання: пишні букети квітів, ароматизовані свічки, шовкові подушки й розкішний килим.

Щовечора ми з Дітером вечеряли разом. На кухні чергувалися. Я піймала себе на думці, що на вечерю трішки причепурювалася й розчаровувалася щоразу, коли його того вечора не було.

За якийсь час у мене знову з’явився настрій підібрати для мансарди шпалери, але тоді раптом мене охопили сумніви, чи варто займати ті приміщення. Дітер тепер жив сам на верхньому поверсі, тож, правду кажучи, я не хотіла думати про його виселення.

Одного дня у двері подзвонив мій брат — на щастя, без сім’ї. Хоч він і залишився всього на один вечір, але я дуже раділа. В атмосфері довіри та затишку ми сиділи поруч і балакали про наше дитинство, батьків і моє весілля. Аж поки Боб не зауважив:

— Мене дивує, що тато на твоєму весіллі їв м’ясо. Мабуть, він так боровся з шоком, хтозна.

— Яким шоком?

— Тільки не кажи, що мама тобі нічого не розповіла…

Я витріщилася на нього. Укотре наша мати довірила моєму братові таємницю, про яку я й гадки не мала. Знову відкрилися старі рани.

— Викладай усе, як є! — наказала я.

Наш любий дідусь був запеклим нацистом, це знали ми всі, хоча й не говорили про це.

Лише через кілька років після його смерті, коли мій тато переглядав останні документи, у нього зародилася туманна підозра, що він — син злочинця. Дідусь брав участь в експериментальній програмі з евтаназії; за наказом домішував отруйні засоби пацієнтам міської лікарні, хай і душевнохворим. Це більшою чи меншою мірою вело до швидкої смерті. У зашифрованому протоколі були зафіксовані справи, названі ініціалами померлих. Знову і знову в них поставало речення: «Смерть від поїдання кеніґсберзьких клопсів». Мабуть, він дав розпорядження, щоб огидні на смак ліки домішували до добряче приправленої м’ясної страви.

— Після такого викриття тато став вегетаріанцем, — сказав Боб і